Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Але ж колись учні в нього таки були, — промовила Жинь.

— Дзян — майстер вірувань, — повільно протягнув Жабань, немовби розмовляв із дитиною. — Вірувань ніхто не обирає.

— Бо Дзян не бере собі учнів?

— Бо вірування — це суцільна вигадка, — сказав Жабань. — Будь-який інший напрям Сінеґарда — шлях до урядової посади або командування Міліції. А вірування — це… навіть не знаю, ну, химерна штука. Гадаю, спершу цей предмет замислили для вивчення вихідців із Внутрішніх держав, щоб дізнатися, чи використовували вони якісь речовини у своїх відьомсько-магічних ритуалах, але всі швидко втратили до цього інтерес. Я знаю, що Їм та Соннень зверталися до Дзіми з клопотанням скасувати цей курс, але його однаково щороку пропонують для вивчення. Не знаю чому.

— Раніше точно бували студенти вірувань, — сказав Кітай. — Що вони розповідали?

Жабань знизав плечима.

— Це новий предмет, решту викладають ще відколи Червоний Імператор заснував цю Академію, а вірування з’явилися років двадцять тому, і ніхто не пройшов цей курс повністю. Я чув, що декілька років тому якісь дурники купилися на це, але вилетіли з Сінеґарда, й більше про них ніхто не чув. Ніхто при здоровому глузді не обере вірувань. Алтань — виняток, але хто ж знає, що у того Алтаня в голові.

— Я думав, що Алтань обрав стратегію, — сказав Кітай.

— Алтань міг обрати що хотів. Він з якоїсь причини напосівся на вірування, але потім Дзян передумав, і Алтань перейшов до Ірдзяха.

Для Жинь це була новина.

— А таке часто трапляється? Ну, що студенти самі обирають майстра?

— Дуже рідко. Більшість із нас зітхають з полегшенням, отримавши хоч одну заявку, і лише суперрозумні отримують дві.

— Скільки заявок отримав Алтань?

— Шість. Сім, якщо враховувати вірування, але останньої миті Дзян свою заявку відкликав, — Жабань із розумінням кивнув Жинь. — А чого це ти питаєш про Алтаня?

— Просто цікаво, — швидко відповіла Жинь.

— Сяйво нашого червоноокого героя засліпило й тебе, еге ж? Ти не перша, — широко всміхнувся Жабань. — Але будь обережна. Алтань не надто люб’язний із прихильниками.

— Який він? — не стрималася Жинь. — Маю на увазі як людина.

Жабань знизав плечима.

— Спільних занять у нас не було ще з першого курсу. Я не дуже добре його знаю. І не думаю, що бодай хтось знає. Здебільшого він тримається самітником. Тихий. Тренується сам і насправді не має друзів.

— Дуже нагадує одну нашу знайому, — Кітай штовхнув Жинь ліктем.

Вона наїжачилася.

— Стули пельку. У мене є друзі.

— У тебе є друг, — відповів Кітай. — В однині.

Жинь штовхнула Кітая під руку.

— Але Алтань такий вправний, — сказала вона. — У всьому. Його всі обожнюють.

Жабань знизав плечима.

— Певною мірою Алтань у цій Академії бог. Але це не означає, що він щасливий.

Щойно розмова перейшла на Алтаня, Жинь забула половину запитань, які хотіла поставити про Дзяна. Вони з Кітаєм підбурювали Жабаня розповідати про Алтаня аж до кінця обідньої перерви. Увечері Жинь спробувала розпитати Кужел та Арду, але жодна не сказала нічого суттєвого.

— Іноді я бачу Дзяна в лікарні, — розповіла Арда. — Еньжо тримає ліжко для нього біля стіни. Він щомісяця лишається на день-два, а потім іде. Може, хворіє на щось. А може, йому просто подобається запах дезінфекційних засобів, не знаю. Якось Еньжо впіймала його за спробою накуритися лікарськими травами.

— Дзюню він не подобається, — сказала Кужел. — Неважко зрозуміти чому. Який майстер так поводиться? А надто в Сінеґарді? — На її обличчі з’явилося несхвалення. — Я вважаю, що він ганьбить Академію. А чому питаєш?

— Без причини, — відповіла Жинь. — Просто цікаво.

Кужел знизала плечима.

— Спочатку на це ведеться кожен курс. Усі вважають, що в Дзяні є щось більше, що вірування — це справжній предмет, вартий вивчення. Але там нічого немає. То Дзянів жарт. Ти гаєш час.

Але майстер вірувань був справжнім. Дзян був членом факультету Академії, навіть якщо здебільшого лише тинявся та дратував інших майстрів. Нікому іншому так просто не минулося б провокування Дзюня так часто, як це робив Дзян. Тож якщо Дзян не завдавав собі клопоту навчанням першорічок, то що він узагалі робив у Сінеґарді?

Жинь трохи здивувало, що наступного дня Дзян таки чекав на неї біля воріт Академії. Вона цілком допускала, що він міг і забути про неї. Жинь уже відкрила рота, щоб запитати, куди вони йдуть, але він просто змахнув рукою, наказуючи йти за ним.

Дівчина припустила, що їй доведеться звикати просто йти за Дзяном без будь-якого чіткого пояснення.

Вони тільки-но почали спускатися, як раптом наштовхнулися на Дзюня, що повертався з патрулювання міста з гуртом своїх учнів.

— О. Блазень і селючка. — Дзюнь сповільнив крок і зупинився. Його учні насторожилися, немовби раніше вже чули такі розмови. — І куди ж ви прямуєте цієї погожої днини?

— Не твоє діло, Ложаню, — весело відказав Дзян. Він спробував обійти Дзюня, але той заступив йому шлях.

— Майстер покидає територію Академії разом зі студенткою. Цікаво, що про це скажуть, — Дзюнь примружився.

— Та певно, що майстер такого рівня та рангу може займатися чимось кориснішим, аніж никатися десь зі студентками, — радісно відповів Дзян, дивлячись просто на учнів Дзюня.

Схоже, його слова неабияк дошкулили Кужел. Дзюнь нахмурився.

— Їй заборонено покидати територію Академії. Потрібен письмовий дозвіл Дзіми.

Дзян простягнув уперед праву руку й закотив рукав до ліктя. Спочатку Жинь подумала, що він хоче вдарити Дзюня, але Дзян просто підніс лікоть до рота й видав гучний непристойний звук.

— Це не письмовий дозвіл. — Схоже, на Дзюня цей вибрик враження не справив. Жинь підозрювала, що таку виставу він уже бачив не раз.

— Я майстер вірувань, — сказав Дзян. — А це дає певні привілеї.

— Привілей не проводити занять?

Дзян задер підборіддя й самовпевнено промовив:

— Я вчив її клас спустошливого відчуття розчарування, а також важливішого уроку: що вони означають не більше, ніж, на їхню думку, роблять.

— Ти вчив її клас і всі класи до нього, що вірування — це маячня, а майстер вірувань — незграбний ідіот.

— То скажи Дзімі, нехай мене вижене, — Дзян звів брови догори. — Знаю, що ти намагався.

Дзюнь поглянув у небо з виразом вічного страждання. Жинь підозрювала, що це лише незначна частина суперечки, яка точилася між ними роками.

— Я доповім про це Дзімі, — попередив Дзюнь.

— Щоб згаяти час, у Дзіми знайдуться важливіші справи. І якщо я поверну малу Жунінь вчасно до вечері, то сумніваюся, що Дзімі буде до цього діло. Тож дай пройти.

Дзян клацнув пальцями й жестом наказав Жинь іти за ним. Жинь стиснула вуста й закрокувала стежкою слідом.

— Чому він так вас ненавидить? — запитала Жинь, коли вони спускалися з гори до міста.

Дзян знизав плечима.

— Кажуть, що під час Другої війни я перебив половину людей,