BooksUkraine.com » Сучасна проза » Стара хвороба 📚 - Українською

Читати книгу - "Стара хвороба"

158
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Стара хвороба" автора Володимир Миколайович Верховень. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 69
Перейти на сторінку:
почав розбирати купу паперів.

Я присіла на стілець край дверей і мовчки стежила за його рухами. Вдаючи, ніби шукає документ, який десь запропастився, і не дивлячись на мене, він спитав:

— Пішли вже твої гості?

— Ні, ще не пішли.

— Тоді що ти тут робиш?

— Нічого… Просто дуже парко. Задрімала.

Цього разу він повернув голову й посміхнувся:

— А чи ж добре казати неправду, Зулейхо?

Ледь повагавшись, я відповіла:

— Якщо це відповідь на брехню, то добре.

— Он воно що!

Я встала і повільно підійшла до нього. Зазирнула йому в очі, взяла за зап’ястки і, так тримаючи, щоб він не зміг ухилитися, спитала:

— Навіщо ви мене обманюєте? Ви хворі. Ви не можете бути на службі… Вам хочеться прилягти… А ви не лягаєте, бо соромитеся мене. Лише через мене ви під час нападу болю не лежите на канапі. Задля годиться перегортаєте папери на столі. Вдаєте, ніби щось пишете. Ось хочете, перегляну ці папери, поставлю вам кілька питань про те, що ж ви робили, і все — ви спіймалися.

Я розуміла, що зі мною от-от може статися один з тих припадків з риданнями, а тому почала голосно сміятися:

— Перед вами не дитина… І не хтось із прислуги. А освічена дівчина…

Батько спробував відбутися жартом:

— Ти, Зулейхо, стаєш якимсь жахливим деспотом. Дивись, я не з тих чоловіків, яких тримають під каблуком!

— Побачимо!

— Що за впевненість!

— Зараз я вас змушу переодягнутися і лягти. І терміново пошлю по того пустоголового лікаря з муніципалітету… Він, звичайно, не вельми розумний і мало корисного сказати може, але все-таки… Як упадеш у море, то й за змію вхопишся. Ну ж бо, переодягайтеся.

— Розпоряджається тут. Ач яка, ще й накази мені тут віддає.

— А ви думали… Звичайно.

— Добре, хай уже сьогодні буде, як ти скажеш.

— Сьогодні і завжди. До тих пір, доки ви не покинете легковажити своїм здоров’ям і обманювати мене.

— Так, але коли ти завтра поїдеш…

Я вже все вирішила, тому спитала:

— Поїду куди?

— До Стамбула.

— Хто, я? А я не збиралася нікуди їхати.

— І чого б то?

— А вас я на кого залишу? Я не поїду.

— Ти все жартуєш.

— Це не жарти, тату. Навпаки, я кажу цілком серйозно. Насамперед слід подумати про вас. Я не можу залишити вас самого. Як було б добре нам поїхати до Стамбула разом. І то не заради Стамбула, а заради вашого здоров’я. А коли це неможливо, що ж, залишимося тут разом.

— Не піде.

— Ще й як піде.

— Мої накази мають виконуватися.

— Авжеж. У казармі. Тут ваші порядки не діють…

Наша розмова більше нагадувала перестрілку. Якби ми не почали тієї сварки, могло статися, що я просто в сльозах кинулася б йому на шию. Та якби розридалася я сама, ще б нічого, але в тому стані, в якому був батько, я могла довести до сліз і його. А це було б жахливо.

Тут давалася взнаки військова виправка: для батька сльози завжди були ознакою ганебної слабкості, такої ж, як страх, благання чи невиконання наказу.

Він жодної сльозини не зронив, коли всі довкола оплакували маму, можна було подумати, що її смерть зовсім не вразила його. Раніше, не знаючи його як слід, напевно так би подумала і я, можливо, ніколи б не пробачивши йому тієї, як здавалося, черствої безсердечності.

Так само й зараз — батько не міг дозволити собі й хвилинної слабкості. Якби він не опанував себе і хай навіть одна непрохана сльозинка з’явилася в його очах, він ніколи б цього не пробачив ні мені, ні собі. Тому я трохи змінила тон і серйозно сказала:

— Я відмовилася від поїздки до Стамбула не назавжди. Просто хочу зачекати з подорожжю кілька тижнів…

Я так довго й докладно описую вам цей випадок, щоб ви зрозуміли, як я боюся і переживаю за батькове здоров’я. Чи насправді його життя в небезпеці? Я цього достеменно не знаю…

Чи повірите ви, якщо я скажу, що перетворилася на класичний зразок господині дому?

Я прибираю в будинку разом з прислугою, відправляю слуг до крамниці, слідкую за батьковою дієтою і за тим, як він вживає ліки.

Найскладніший для мене обов’язок господині — це приймати гостей. Ви знаєте, як багато їх буває з візитами в будинку командира в маленькому містечку. Тепер я дуже поважаю матінку, яка всім цим опікувалася.

За кілька днів до цього, коли я розпатлана, з опухлими від сліз очима і посинілим лицем лежала в ліжку, до мене підійшла Енісе-ханим і сказала: „Вставай, доню, ходи-но вмийся, вдягнися у все чисте. Не годиться просто так узяти й відмовити від дому знайомим матері“. І що ви думаєте, це просте зауваження додало мені сил. Так, двері нашого будинку не повинні зачинитися для людей, які завжди були для мами жданими гостями. Віднині зустрічати їх — мій обов’язок.

Окрім офіційних гостей є ще люди, з якими моя мати близько спілкувалася і яких любила. З ними я зобов’язана бути особливо ввічливою і доброзичливою.

Раніше, за маминого життя, коли в нас бували гості, я відразу ж усамітнювалася в своїй кімнаті і там, лежачи в шезлонгу, читала книгу або мріяла про щось своє! А зараз я повинна годинами сидіти з тими, хто' до нас приходить, а відтак ще й повертати візити.

Знали б ви, дядю, як нецікаво мені слухати ці розмови, я не маю чого додати від себе особисто. Тому здебільшого мовчу, але завжди підтримую співрозмовників доброзичливою посмішкою. І це, здається, подобається гостям, можливо, тоді я для них стаю схожою на свою матір. Спочатку, коли я тільки приїхала сюди, мене тут добряче взяли на язики і я тут, здається, зажила слави-поговору. Про мене казали, ніби я гордячка і справжня холера. Але зараз на мене почали дивитися по-іншому, і кілька сусідів чесно зізналися мені, що „не знали, яка ви дівчина душевна ще й така скромниця“.

Днями, коли Енісе-ханим розмовляла про мене з батьком, мовила таке: „Бачить Аллах, наша дівчинка виправляється“. Якою ж зіпсованою я, виявляється, була раніше в очах цієї бідної жінки. Дивно, але мені й на думку не спало розсердитися на це. Що вдієш, людей слід приймати такими, які вони є.

Ця сільська жінка, наділена гідною подиву життєвою енергією, вправно дає ради не тільки особнякові Гьольюзю, а й нашому дому.

Не раз, покинувши справи в маєтку, вона приїздить до нас і кожного разу залишається днів на п’ять.

1 ... 26 27 28 ... 69
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара хвороба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стара хвороба"