Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Розплющую очі, бачу чорну стелю. Я лежу у теплих чоловічих руках. Дивлюся на свій браслет – лампочка згасла. Місія виконана.

- Есмо, все гаразд? - зараз його голос звучить так само по-доброму, як у першу нашу зустріч. Це вже не тон начальника, яким він мене зустрів. - Ось, випий. Це солодкий чай.

Слухняно п'ю з підставленої до рота чашки, дивлюся на його пальці, що притримують, допомагають мені. Я розтікаюся у відчутті подяки, до очей підступають сльози. Мені так добре лежати в його руках, не хочу підніматися, але я мушу. Сили поступово повертаються. Я озираюсь. Кабінет, як після війни, але, крім нас, у ньому нікого немає.

Як йому все це пояснити? Бормочу щось нескладне, знову вигадую, що це сон. Він мені киває, мабуть, сам у шоці від того, що сталося.

А що, власне, було? Я билася за його життя, та й за своє в результаті теж. А потім він урятував мене, посадивши собі на коліна саме в той момент, коли… Так, він урятував мені життя. Я в дикому шоці.

- Дякую, Енді, - шепочу тихенько, борючись із сльозами, що накотили.

Найбільше мені зараз хочеться забратися на його коліна, притулитися до грудей, розридатися зрештою, щоб він шепотів мені на вухо: «Все добре, моя дівчинко, все добре». Але я встаю з дивана, махаю рукою, створюючи ілюзію, ніби в кабінеті нічого не трапилося. Нехай збуде так, поки чистильники дістануться місця.

Що робити далі, я не знаю. Небезпека Енді не загрожує, я можу піти. Та не хочу.

- Ви мені підходите.

- Що, перепрошую?

- Ви ідеально подходите на роль моєї помічниці, - він ще має сили посміхатися, причому так, щоб у меня звону підкошувалися ноги.

Дивлюся на нього з подивом. Він жартує чи говорить серйозно? На обличчі усмішка, але погляд видається серйозним.

- Та я взагалі-то не шукала роботу, просто проходила повз…

- Ви мені підходите як помічниця, як захисниця теж. Я вже трохи втомився від цих замахів.

- Що? - Мої очі округлилися до максимальної величини.

- Так, спочатку постріл з гвинтівки на порозі мого будинку, потім отруєна вода, відмова двигуна в машині... Дивом вдається врятуватися, ніби мене янгол оберігає. Це випадково не ви?

Я сплю. Це не його сон. Це мій сон. Не хочу прокидатися.

- Дуже схожі на ангела. Напевно, вони виглядають саме так, тільки навряд чи у них вогонь із рук викидається.

Мені не здалося? Я одурманена його компліментами та просто чоловічою присутністю. Він не торкається мене, але я все ще відчуваю на своєму тілі теплі пальці. Вони залишили сліди, що не змиваються.

Ще кілька хвилин ми дивимося один на одного вивчаюче. Я вже пам'ятаю це обличчя настільки добре, що зможу намалювати його, не дивлячись.

- Дякую, - опускаю очі, - але в мене все-таки є зобов'язання щодо моєї другої роботи.

Кажу це, а сама думаю, чому він знову такий спокійний? Коли почнуться крики, запитання, паніка? Хоча б як минулого разу.

- Дуже шкода, мені справді хотілося б, щоб ви були поруч.

Знав би він, як я сама цього хочу.

- Чому ви такі спокійні? Жодних запитань з приводу всього побаченого, - дивлюся на нього пильно, примруживши очі.

- Це вам так здається, – рівний беземоційний тон.

Весь цей час ми сидимо на дивані поряд, лякаюче близько. Він тягнеться рукою до моєї правої долоні, а я знову тремчу від передчуття і від невідомості. Його рука тепла, м'яка, наче шовкова. Він піднімає мою долоню, прикладає до своїх грудей під піджаком.

- Відчуваєте? Це схоже на те, що я спокійний?

Його серце б'ється в шаленому темпі, ніби він щойно швидко біг.

  - У вас проблеми із серцем? - дивлюся на нього з занепокоєнням. - Скільки вам років?

- Це називається хвилювання, а може навіть паніка, - і при цьому він усміхається.

- А вік ви свій також приховуєте?

- Чому також? Я запам'ятав, ти сказала, тобі двадцять три. Пропоную перейти на «ти» і піти з цього страшного місця. Вип'ємо заспокійливого чаю, з'їмо чогось, тоді й відпустить. Серце моє буде в порядку, якщо ти його не вкрадеш.

По тілу пробігла хвиля. Вкрасти його серце? А це можливо? Я посміхнулась.

- Гаразд, від чогось їстівної не відмовлюся.

Ми вийшли з офісної будівлі на галасливу вулицю. Незвично дивитись на ці будинки знизу. Я частіше бачу їх із даху. Неподалік стоїть та сама вежа, з якої я найчастіше стрибаю. Треба ж… це якраз біля роботи Енді. Хто знає, може, ми вже випадково стикалися з ним тут, може я якось пролітала над його головою після чергового завдання. Жаль, що не можна відкопати це в пам'яті.

- Тут смачно готують, хоча обстановка проста. Для побачення навряд чи підійде, але нагодують добре.

- Ми ж не на побаченні.

Я йду ліворуч від Енді, він вибирає столик, я сідаю біля вікна на м'який диван, він навпроти мене.

- Дуже шкода, – він дивиться не в меню, яке приніс офіціант, а на мене.

- Що?

- Я кажу, шкода, що це не побачення.

Здається, у нього ще й із пам'яттю проблеми. Таргана-ненажеру вже забув, а нас там могли на десерт пустити! Він точно зійшов би за солоденьке, а от зі мною тієї тварюці довелося б несолодко, волосся намоталося б на ікла.

Жах, про що це я думаю…

- Все в порядку? - Він дивиться насупившись.

- Це я маю тебе запитати. Все в порядку?

- Я поки що не зрозумів. Якщо сон не закінчено, можна провести час із користю, зайнятися чимось цікавим чи просто відпочити. Роботу продовжити вже не зможу, день врачено, можна гуляти.

- Так, завтра ти його не згадаєш.

Я поринула у свої думки і не помітила, коли встигла з'їсти все, що було біля мене на столі.

- Знаєш, я тобі дуже вдячний за те, що ти опинилася поруч сьогодні, хай навіть просто йшла повз. Здається, ти так висловилася? - Енді посміхається очима, мабуть, його серце зараз б'ється рівно. Я ще пам'ятаю, яка тепла у нього шкіра під тонкою сорочкою, як від нього дурманливо пахне. – Якщо тобі колись потрібна буде допомога, просто…