Читати книгу - "За горизонтом, Ерін Кас "

— А взагалі? — мені так хочеться почути хоч щось про його життя.

— Важко. Нова країна, мова, люди. Він… Перший час йому було дуже складно, але все минає. Ти ж знаєш.

— Угу. Він не питав про мене? — затамовую подих. Знаю, що обіцяла собі не запитувати, але не можу стриматися. Пауза хлопця здається вічною.

— Ні, ніколи, — розбиває усі мої надії. — Алю, якщо вже так сталося… Коротше, я не порадник у таких справах, у самого не склалося, але краще відпустити.

— Знаю, але сказати легше. Ти йди, я зараз, батьків привітаю, — дістаю з кишені телефон, запевняючи у своїх намірах.

Виходжу на вулицю, вдихаю морозне повітря й деякий час просто стою з заплющеними очима, змагаючись з бажанням плакати. Як би я хотіла його побачити. Зараз, прямо тут. Обійняти, провести долонею по колючій щетині, поцілувати в губи, притиснутися міцно-міцно і більше ніколи не відпускати. Знаю, що всі поради правильні  і мені потрібно рухатися далі, але де знайти сили? Дістаю з кишені телефон, кручу його у  руках, пальці тремтять від хвилювання. Батькам дзвонити немає сенсу, вони вже давно лягли спати. Насправді я хотіла почути його…

Інколи бувають такі моменти, що бажання почути голос Макара здається життєво необхідним. Одного разу я навіть створила новий, невідомий акаунт в одній із соцмереж, але так і не наважилася подзвонити. А зараз, на фоні спогадів, воно просто нестерпне. Морозне повітря не допомагає заспокоїтися, тіло палає, кожен нерв напружений до межі. Попри всі поради та власні заборони, розблоковую телефон, знаходжу його профіль й натискаю на дзвінок. Не дихаю, серце так сильно колотиться, що ось-ось вискочить з грудей, нервово кручу кільце на пальці, подароване Макаром. Одна секунда, дві, три…

— Я слухаю, — роздається голос коханого на тому кінці. Рана в грудях оживає шаленим болем. Мовчу, лише сильніше притискаю телефон до вуха, в надії, що він ще щось скаже.

— Алло? — Макар говорить голосно, бо на задньому фоні скажений шум. Змагаюся з пекучим бажанням заговорити, сказати як сильно я сумую за ним…

— Макаре, ти йдеш? — жіночий голос говорить англійською, але я чудово її розумію і чую. Схоже, вона стоїть поряд з ним. Можливо, навіть обіймає. Фантазія чомусь підкидає саме таку картинку.

— Так, йду, — відповідає мій коханий. — З Новим роком, — це вже говорить мені й відхиляє виклик. З грудей виривається щось схоже на стогін, коли людині дуже болить і вона не може стриматися. Прикушую нижню губу й намагаюся не заплакати. Схоже, Макар зміг розпочати нове життя, веселий жіночий голос цьому підтвердження. А я досі в тому дні, який перекреслив моє щасливе життя. Я все перекреслила.

— Алю, ти чому вийшла? Тут холодно, — голос Іллі розвіює тишу. Чому він вийшов саме зараз? Я абсолютно не налаштована на розмови.

— Хотіла батькам подзвонити, — показую телефон.

— Без тебе там сумно.

— Сумніваюся, що моє кисле обличчя комусь в радість, — кажу як думаю.

— Ти багато чого не помічаєш, — підходить ближче й обпирається спиною об стіну будинку. — Якщо хочеш, можемо прогулятися, — киває на дорогу. Якби ж це запропонував Макар. Гуляти засніженою дорогою під місячним сяйвом і триматися за руки з коханим… Що може бути краще у новорічну ніч?

— Ні, сьогодні й справді холодно, краще повернутися до будинку.

— Іншим разом? — усміхається хлопець. — Ти завжди так говориш.

— Справді? Не помічала, — брешу, відчуваючи себе незручно. Насправді це моя улюблена фраза, коли потрібно відмовити. Вона звучить набагато частіше ніж згода.

— Минулого тижня я тричі запрошував тебе на каву і ти кожного разу так відповідала, — знизує плечима.  

— То запроси ще раз, — соромно за однакові відмазки. За порадою Мар’яни, роблю перший малесенький крок на шляху до одужання.

— Сходимо на каву? — не губиться хлопець.

— Так, можна, — погоджуюся через силу. Я спробую почати нове життя і не відштовхувати друзів. Спробую не згадувати ночами, не зрівнювати, не шукати його серед натовпу. Я спробую…