Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

— Але він не стане. Я вже намагалася вмовити — марно. Тиміш впевнений, що його не послухають.

— Якщо так, Злату одружать наступною.

Від здивування я аж підвелася. Ну, голову підняла так точно.

— Усе до того йде, — знизала плечима мама із сумним видом. — У Горчуків четверо дітей, а на черзі під вінець наразі третій.

Логічність і застрашлива невідворотність цієї лавини репродуктивного насильства вибила мене з колії. Я підвисла, а відтак не одразу помітила, яка запанувала тиша.

Якби кутик шпалер відклеївся — ми б це почули. Отож коли Михайлів телефон задзеленчав — ми злякались не на жарт.

— Даруйте, даруйте! — сполошився він.

Підхопився, намацав той-таки телефон у безмірно глибоких кишенях. А тоді буркнув, що то дуже важливо, і чкурнув до ванної кімнати.

Чогось у пам'яті спливло, як бабуся в часи поодиноких візитів теж використовувала ванну кімнату як пункт перемовин із дідусем. Акустика їм там імпонує абощо?

Мама заправила неслухняну прядку мені за вухо.

— Ти зовсім-зовсім не хочеш їхати до Горчуків на свята? — запитала вона м'яко.

— Та хочу я, просто... Не хочу споглядати весь цей фарс із підставною нареченою.

Мама насупилася, і я пояснила навіяний мною план про Котляревського. Оминаючи частину з моєю кандидатурою й кинутим на прощання прокльоном.

— Вона повинна бути дуже вправною акторкою, — зауважила мама.

— Скоріш імпровізаторкою — на всі випадки тексти не заготуєш. І це проблема номер один. Проблема номер два — характери. Що, як вони з Тимошем не зійдуться характерами? Коли актори поза кадром гризуться, хімії в кіно не виникає, а тут гра в реальному часі, з родичами, які бачать більше, ніж показує рентген. — Я відкинулася на спинку стільця, похитала головою. — Вангую — це не спрацює. Дев'яносто дев'ять до одного — все намарно.

— Шанси на успіх збільшаться, якщо це буде не наймичка, а гарна знайома Тимка.

— У нього немає подруг-акторок, чи колишніх-акторок, чи теперішніх-потенційних-колишніх акторок. Інакше він би одразу про них згадав.

— Але в нього є ти.

— Я? — відсахнулася. — До чого тут я? Я взагалі-то на економічному вчуся.

— Знаю, але ж ти його подруга й ти хочеш допомогти.

— Натомість тільки все зіпсую. Я ж геть не вмію брехати!

— І це одна з багатьох твоїх чеснот, — погладила мене по спині мама.

Я закопилила губи — сподівалася, хоча б вона заперечуватиме. А то Злата вчора сказала, що коли ми з нею стояли в черзі за хитрістю, я почала ширяти в хмарах і мою порцію віддали їй. Планувалося, що згодом мені ту порцію повернуть, але… маємо, шо маємо — не брешемо й грець з ним!

— Однак чесність не завадить тобі зараз, доню. Останній раз, коли я перевіряла, можна було сказати ту правду, що тобі підходить, і замовчати другу частину. Тоді твій вигляд… ну, якщо ти казатимеш, хоч і не повну, але правду, тобі буде легше не викликати підозр.

Я повільно схилила голову набік:

— Веди далі.

— Тиміш твій друг, а отже він важливий для тебе. Це гарна правда, яка цілком вписується в контекст того, що відчуває до чоловіка його наречена. Ти піклуєшся про нього, тобі не байдуже, що з ним, вам хочеться проводити час разом і-і-і так далі, і таке інше. Вам не треба вигадувати історії знайомства чи того, як ви пізнавали одне одного. Горчуки тебе знають, ви з Тимошем і Златою разом змалечку — ні в кого й думки не виникне ставити правдивість ваших почуттів під сумнів.

— А що, як виникне?

— Вони все одно не знайдуть для цього об'єктивних підстав. Усе, що доречно питати про пару, лежить у площині вигідної вам правди про дружбу.

Я задумливо гмикнула.

— Добре, припустимо, вони повірять. Мама Тимоша дасть добро, батько розірве домовленість щодо заручин. А далі що? Як довго мені треба буде навідуватися до Горчуків у якості Тимошевої судженої?

— Поки Дарина не прийме його позицію щодо одруження. Златі теж варто вже зараз її окреслити.

— Твоя правда, — закивала я. — Що ж… схоже, це вартує ризику.

— Достоту вартує. І я теж говоритиму з Дариною…

Мама прикусила губу, щоб сховати усмішку, карі очі блиснули.

— Але, якщо ти не проти, брехатиму напропале! — по-змовницьки зашепотіла до мене вона. — Скажу, що ти від Тимоша шаленієш: всі подарунки складаєш у пам'ятну коробочку, вірші його бережеш...

— Тиміш і вірші? — засумнівалася я.

— Закохані всі пишуть вірші!

— Усі, крім Тимоша.

Чи то я просто його закоханим ніколи не бачила?

— Ну гаразд, тоді тільки про тебе казатиму. Якщо що, ти мені всі вуха про Тимоша протуркотіла, ще з того літа в Ясіні почала.

— Це теж зайве.

— Чому? Можна сказати, що перші іскорки промайнули саме там. Ти, він, гірське повітря, квітчасті світанки й всі ці дивні простори лише в вашому розпорядженні…