Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не знаю, як вони собі уявляли, що я можу щось вкрасти — я ж не сантехнік, — сказав Ґай.
Коли ми виїхали на пагорб за містом, вітер ударив автівку так сильно, що мало її не перекинув.
— Добре, що здуває нас подалі від моря, — зауважив Ґай.
— Ага, — підтакнув я. — Це ж десь тут утопився Шеллі.
— Ні, це сталося коло Віареджіо, — мовив Ґай. — Пам’ятаєш, навіщо ми приїхали в цю країну?
— Пам’ятаю, — відповів я, — але нам нічого не вдалося.
— Сьогодні ввечері ми з неї виїдемо.
— Якщо встигнемо вибратися з Вентімільї.
— Побачимо. Я не люблю їхати цим узбережжям поночі.
Було раннє пообіддя, з-за хмар визирнуло сонце. Унизу синіло море — хвилі з білими гребінцями котилися у бік Савони. За мисом брунатна вода зливалася з блакитною. Попереду вздовж берега плив вантажний пароплав.
— Звідси ще видно Геную? — запитав Ґай.
— Еге ж.
— Вона мала б сховатись за он тим великим мисом.
— Ми ще довго її бачитимемо. Мис Портофіно досі видно позаду неї.
Нарешті Генуя щезла з очей. Озирнувшись, я побачив саме лиш море; внизу, у гавані, лінію пляжу й рибальські човни; угорі, на вершині пагорба, місто; а далі — попри узбережжя — миси.
— Зникла, — сказав я Ґаю.
— О, та її вже давно не видно.
— Важко було сказати, поки не від’їхали подалі.
Ми побачили знак, що попереджав про S-подібний поворот: Svolta Pericolosa[37]. Дорога обгинала мис, крізь щілину у вітровому склі задував вітер. Унизу вздовж моря тягнулася рівнина. Вітер висушив болото, і колеса почали здіймати порох. На рівній дорозі ми обігнали фашиста на велосипеді — ззаду на поясі в нього висів важкий револьвер у кобурі. Він рухався посеред дороги, і нам довелось крутнути вбік, щоб його об’їхати. Коли ми його минали, він обернувся до нас. Попереду виднівся залізничний переїзд, і поки ми до нього під’їхали, шлагбаум опустився.
Поки ми стояли, нас наздогнав фашист на своєму велосипеді. Потяг проїхав, і Ґай завів двигун.
— Стійте! — гукнув велосипедист позаду. — У вас брудні номери.
Я вийшов, тримаючи в руках ганчірку. Ми витирали номери, коли зупинялись на обід.
— Цифри можна розібрати, — сказав я.
— Ви так думаєте?
— А ви спробуйте.
— Я їх не бачу. Номери брудні.
Я витер табличку ганчіркою.
— А тепер?
— Двадцять п’ять лір.
— Що? — перепитав я. — Цифри можна розібрати. Вони забруднились, бо дорога така.
— Вам не подобаються італійські дороги?
— Вони брудні.
— П’ятдесят лір, — він плюнув на дорогу. — Ваше авто брудне, і ви самі брудні.
— Як скажете. Тільки випишіть мені квитанцію з вашим ім’ям.
Він витягнув блокнота з бланками і заповнив обидві частини квитанції — одну треба було відірвати і дати платникові, а корінець залишити. Копірки в блокноті не було.
— Давайте п’ятдесят лір.
Він вписав суму хімічним олівцем, відірвав квитанцію і дав її мені. Я глянув на неї.
— Це на двадцять п’ят лір.
— Помилився, — сказав він і виправив двадцять п’ять на п’ятдесят.
— І на корінці переправте на п’ятдесят.
Фашист усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи його так, щоб я не бачив.
— Їдьте звідси, — сказав він, — поки ваші номери знов не заляпались.
Після того, як стемніло, ми їхали ще дві години, а тоді заночували в Ментоні. Містечко здавалося веселим, охайним, спокійним і мальовничим. Ми проїхали від Вентімільї до Пізи та Флоренції, через Романью до Ріміні, а потім назад через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П’яченцу й Геную і знову повернулись до Вентімільї. Уся мандрівка тривала всього десять днів. Не дивно, що за такий короткий час ми не мали нагоди побачити, чим живе країна та її мешканці.
П’ятдесят тисяч
— Як ся маєш, Джеку? — запитав я.
— Бачив того Волкотта? — відповів той.
— Тільки на тренуванні.
— Що ж, — сказав Джек. — З таким хлопакою хіба сподіватися на долю.
— Він не зачепить тебе, Джеку, — мовив Солджер.
— Якби ж то.
— Він би і жменею шроту в тебе не влучив.
— Хай би вже ліпше шрот, — відповів Джек. — Я не проти.
— А в нього легко влучити, — зауважив я.
— Еге ж, — підтакнув Джек. — Довго він не протримається. Точно не так, як ми з тобою, Джеррі. Але зараз у нього в руках усі карти.
— Ти затовчеш його лівою до смерті.
— Може, — відповів Джек. — Куди я дінусь. Раз є такий шанс.
— Відмолоти його так, як Річі Льюїса.
— Річі Льюїс! — пхикнув Джек. — Жидівська пика!
Ми троє — Джек Бреннан, Солджер Бартлетт і я — сиділи у «Гендлі». За сусіднім столиком сиділи дві хвойди. Вони вже добряче набралися.
— Що-що? Жидівська пика? — гукнула одна з хвойд. — Ти що мелеш, випивака ти ірландська?
— Те, що ти чула, — відповів Джек.
— Жидівська пика! — повторила хвойда. — Тим ірландським пияцюгам вічно жиди спокою не дають! Що ти таке мелеш?
— Пішли. Забираймося звідси.
— Жидівська пика! — правила свого хвойда. — Хтось колись бачив, щоб ти комусь випивку поставив? Твоя благовірна, певно, кожного ранку тобі кишені зашиває. Жидівська пика, кажеш? Річі Льюїс тобі теж добряче вмастив.
— Ага, — кивнув Джек. — А ти сама всім задурно даєш, га?
Ми вийшли. Отакий був Джек. Казав, що хотів і коли хотів.
Джек почав тренуватися на «спортивній фермі» Денні Гоґана у Джерсі. Там було непогано, але Джекові не дуже подобалось. Він сумував за дружиною і дітьми й цілими днями супився та бурчав. Мені він сподобався, ми знайшли з ним спільну мову; Гоґана він теж любив, а от Солджер Бартлетт почав його невдовзі дратувати. Жартівник швидко набридає в таборі, якщо його жарти банальні. Солджер вічно дражнив Джека, весь час із нього кепкував. Жарти його були не дуже дотепні й не дуже вдалі, і Джеку це почало набридати. Бувало, все виглядало так. Джек закінчував вправи з гантелями й мішком і натягав рукавиці.
— Попрацюєш зі мною? — питав він Солджера.
— Нема питань. А як ти хочеш? — питав Солджер. — Відмолотити тебе, як Волкотт? Чи звалити тебе пару раз з ніг?
— Давай, — казав Джек.
Щоправда, ні те, ні інше йому не подобалось.
Одного ранку ми всі були на прогулянці. Зайшли досить далеко і вже повертались. Три хвилини бігли, хвилину — йшли, далі знов три хвилини бігли. Джека важко було назвати бігуном. На ринзі, коли треба було, він рухався спритно, а от на вулиці бігати не вмів. Увесь час, що ми йшли, Солджер з нього кепкував. Ми підійшли до пагорба, на якому стояла ферма.
— Вертайся ліпше до міста, Солджере, — сказав Джек.
— Що-що? Не розумію.
— Вертайся до міста й сиди там.
— А що таке?
— Мене вже нудить від твоєї балаканини.
— Та ну? — перепитав Солджер.
— Ну-ну, — мовив Джек.
— Тебе ще гірше занудить, коли Волкотт тебе віддубасить.
— Може, й так, — відповів Джек. — Але від тебе мене аж верне.
Солджер того ж ранку пішов на потяг до міста. Я провів його до станції. Він не на жарт образився.
— Я ж просто хотів посміятися, — сказав він.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей», після закриття браузера.