Читати книгу - "Американська трагедія"

— Якщо вашим адвокатам пощастить переконати апеляційний суд у справедливості такої вимоги, можете вважати свою справу виграною.

Клайд одразу ж зажадав особистого побачення з Джефсоном і переказав йому це міркування, яке Джефсон визнав цілком розумним і сказав, що вони з Белнепом неодмінно використають його при складанні апеляційної скарги.

Але одного разу тюремник, замикаючи Клайда після повернення з прогулянки, кивнув головою в бік камери Ніколсона і шепнув:

— Наступна черга — його. Він вам сказав? Через три дні.

Клайд здригнувся — на нього немов дихнуло крижаним холодом від цієї звістки. Тільки-но вони гуляли разом, розмовляючи про нового ув’язненого, що прибув сьогодні,— угорця з Утіки, який спалив у печі свою полюбовницю і сам потім признався. Це був величезний, тупий, неосвічений хлоп’яга з обличчям химери. Ніколсон казав, що в ньому безумовно більше від тварини, ніж від людини. Але про себе Ніколсон так і не сказав ні слова. Через три дні! А він так спокійно гуляв і розмовляв, неначе б нічого особливого не повинно було статися, хоч, з слів тюремника, його попередили ще напередодні.

І наступного дня він поводився так само: гуляв, розмовляв, ніби й не було нічого, дивився на небо і дихав свіжим повітрям. Зате Клайд, який цілу ніч не міг заснути від самих тільки думок про це, крокуючи поруч нього, почував себе зовсім розбитим і хворим, нездатним розмовляти, і тільки думав: «І він ще може гуляти! І здаватися таким спокійним! Що ж це за людина така?» — і завмирав від благоговійного жаху.

Другого ранку Ніколсон не вийшов на прогулянку: він сидів у себе в камері і рвав листи, силу-силенну яких він одержував звідусюди. Близько полудня він гукнув Клайдові, який сидів через дві камери від нього:

— Я вам тут дещо посилаю на пам'ять.

І жодного слова про те, що на нього чекало.

Наглядач передав Клайдові дві книги: «Робінзона Крузо» і «Тисячу й одну ніч». Увечері Ніколсона перевели в стару Оселю смерті, а на світанку повторилася звичайна процедура: зелені завіси, кроки зловісної процесії по коридору — все те, що було вже так добре знайоме Клайду. Але цього разу він сприймав це інакше, особливо глибоко, з особливою мукою. І перед тим як грюкнули двері,— голос:

— Бережи вас усіх бог, друзі! Бажаю вам щасливо вибратися звідси.

А потім та страшна тиша, яка завжди настає під кінець.

Для Клайда почався період цілковитої самітності. Не було тепер нікого — жодної людини, яка хоч скільки-небудь була йому близька. Йому залишалося тільки думати, або читати, або удавати, ніби він цікавиться розмовами навколишніх, бо насправді відчувати до них інтерес він не міг. Склад його розуму був такий, що коли йому щастило відвернутися думкою від своєї нещасної долі, його більше вабило до мрій, ніж до дійсності. Йому більше подобалося читати легкі романтичні твори, що змальовували той світ, в якому йому хотілося б жити, ніж книги, що нагадували про сувору непривабливість теперішнього життя, не кажучи вже про його життя в тюрмі. А що чекало його попереду? Він був такий самітний! Тільки листи від матері, брата і сестер порушували його самітність. Та в Денвері все було не гаразд: здоров'я Ейси не поправлялося, мати не могла ще й думати про повернення. Вона підшукувала собі яке-небудь діло, яке можна було б сполучити з доглядом за хворим»— заняття в релігійній школі, приміром. Але вона звернулася до преподобного Мак-Міллана, молодого священика, з яким познайомилася під час своїх виступів у Сіракузах, і просила його побувати в Клайда. Це дуже добра, великої душі людина. І вона переконана, що Клайд знайде в ньому підтримку і опору в ці гіркі дні, коли сама вона не може бути поруч нього.

Ще в той час, коли м-с Гріфітс шукала допомоги у клерикальних авторитетів округу, — що, як відомо, закінчилося невдачею, — вона зустріла преподобного Данкена Мак-Міллана. Це було в Сіракузах, де він очолював маленьку незалежну церковну громаду, що не належала ні до одної певної секти. Він був молодий і так само, як Ейса і вона, священствував, не маючи духовного сану, проте в нього був набагато енергійніший і палкіший релігійний темперамент. Ще до появи на сцені м-с Гріфітс він багато читав про Клайда та про Роберту і вважав ухвалений вирок справедливим, що не викликав жодних сумнівів. Але горе м-с Гріфітс і її метання, її розшуки допомоги глибоко зворушили його.

Він сам був відданим сином. І завдяки своїй високопоетичній та емоціональній, незважаючи на придушену сексуальність, вдачі він був одним з небагатьох жителів цього північного краю, якого по-справж-ньому схвилювали обставини злочину, приписуваного Клайду. Ці листи Роберти, сповнені пристрасті і муки! Це сумне її життя в Лікурзі і в Більці! Скільки разів він замислювався над усім цим ще до своєї зустрічі з м-с Гріфітс! Прості і високі чесноти, носіями яких були, видимо, Роберта та її рідні у тихому поетичному маленькому світі, звідки вони вийшли! Винуватість Клайда, здавалося, не підля~ гала сумніву. Та ось несподівано з’являється м-с Гріфітс, нужденна, прибита горем, і стверджує, що син її не винуватий. А десь там, у тюремній камері, сидить приречений на смерть Клайд. Чн можливо, що через нещасний збіг обставин було допущено судову помилку, і Клайда засуджено безневинно?

Мак-Міллан — людина виняткового темпераменту, — він був невгамовний, не знав компромісів. Справжній св. Бернар, Савонарола, св. Симеон, Петро Пустельник наших днів. Усі форми життя, мислення, суспільної організації для нього були словом, виявом, диханням господнім. Саме так, і не інакше. Проте в його уявленні про світ знайшлося місце і для диявола з його сатанинською злістю — Люцифера, вигнаного з раю. Любив він розмірковувати про Нагірну проповідь, про св. Іоанна, який бачив Христа і витлумачив слово його: «Хто не зі мною, той проти мене; хто не збирає зі мною, той марнує». Загалом це була своєрідна, сильна, багата, неспокійна, добра і по-своєму прекрасна душа, сповнена прагнення до справедливості, недосяжної на землі.

М-с Гріфітс, розмовляючи з ним, наполегливо нагадувала, що й Роберта була не безгрішна. Хіба не погрішила вона разом з Клайдом? Як же можна повністю виправдувати її? Тут велика юридична помилка. Її сина засуджено несправедливо, і все через жалісливі, а проте сповнені романтики листи цієї дівчини, листи, які взагалі не треба було показувати присяжним. Мужчини, стверджувала м-с Гріфітс, нездатні судити справедливо і неупереджено