Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Блікеро — майстер. Він досить швидко навчився впадати у транс, чекати на просвітлення, яке завжди приходило. Про таке він ніколи не казав уголос.

— Hauptstufe.

— Hauptstufe ist gegeben[683].

Пульт керування пуском замкнено назавжди.

Гаснуть дві лампочки.

— Stecker 1 und 2 gefallen[684], — доповідає Моріц. Вибиті заглушки падають на землю, підстрибують у сплесках полум’я. На подачі самоплином яскраво-жовте полум’я. Потім починає завивати турбіна. Полум’я раптом блакитнішає, його шум переростає у скажене і несамовите ревіння. Ще мить Ракета стоїть на сталевому столі, потім повільно, здригаючись, шалено напружуючи м'язи, починає злітати. Чотири секунди потому, як і заплановано, здійснює поворот, але полум’я надто яскраве, щоб розгледіти в Ракеті Ґоттфріда, він тепер лише еротична категорія, галюцинація, викликана із блакитної люті для самозбудження.

ВОЗНЕСІННЯ

Це вознесіння буде зрадою Тяжіння, але двигун ракети, низький крик згоряння, від якого здригається душа, обіцяє порятунок. Жертва, приречена впасти, зноситься на обітниці, на пророцтві про Спасіння…

Рухається до такого світла, де нарешті колір яблука буде яблучним. Ніж ріже яблуко, як ніж, що ріже яблуко. Все там, де воно є, не ясніше, ніж звичайно, але однозначно справжніше. Стільки всього треба залишити позаду, так швидко. В еластичних путах його тягне вниз, до хвоста, боляче притискає (м’язи грудей ниють, стегно з внутрішнього боку заніміло), аж поки лоб не торкається коліна, покірно схлипуючи, треться волосся, наче порожній балкон під дощем, Ґоттфрід не хоче кричати… він знає, що вони не чують, але ліпше не кричати… зв’язку з ними нема… це милість з їхнього боку, Блікеро хотів, щоб мені було легше, він знав, що я спробую чіплятися — за кожен голос, за кожне мугикання і тріск…

Їхню любов він бачить як дитячі ілюстрації, останні тонкі сторінки позлипалися і тріпочуть, лінія м’яко, покірно незавершена, пастельне вагання: волосся Блікеро темніше, аж до плечей і завжди в’ється, він — молодий зброєносець або паж, дивиться в оптичний пристрій і манить малолітнього Ґоттфріда материнським поглядом «хочу-тебе-дечого-навчити»… він тепер далеко, сидить у кінці зеленої кімнати, обриси минулого розпливаються, тому Ґоттфрід не розуміє, вони друзі чи вороги, між ним і — куди це він — уже щезло, ні… вони починають вислизати тепер дедалі швидше, він не може втримати, ніби у сон провалюються — вони починають спотворюватися ВТРАТА можна затримати, вповільнити, роздивитися пояс із підв’язками, як вони натягайся на твоїх стегнах, білі підв’язки тонкі, наче ніжки оленяти і кінчики чорних… чорних ВТРАТА скільки їх уже пролетіло, Ґоттфріде, і то важливих, яких ти не хотів пропустити… знаєш, це ж бо останній раз… ВТРАТА коли стихне ревіння? Бреншлюс, коли був Бреншлюс, так швидко, не може бути… але відсічений хвостовий отвір розгойдує проти сонця і крізь біляве волосся жертви проступає привид Брокена, тінь когось або чогось, відкинута звідси на яскраве сонце і стемніле небо, в області золота, білизнú, заціпеніння, наче під водою, аж тут Тяжіння на мить відхиляється… що є смерть, як не вибілювання, не доведення білого до ультрабілого, що це, як не підбілювачі, детергенти, окислювачі, абразиви… Streckefuss — ось ким він був сьогодні для змордованих хлоп’ячих м’язів, але важливіше те, що Блікер, Бляйхерьоде, Білильник, Блікеро, він розтягує, розріджує білошкіру блідість до скасування пігменту, меланіну, спектру, різниці між відтінками, так біло, що ВТРАТА собака, рудий сетер, голова останнього собаки, добрий пес прийшов його проводжати не пам’ятаю, що означає рудий, а голуб, за яким він ганявся, був сизо-блакитний, тепер вони обоє біля каналу тієї ночі запах дерев ой я не хотів? втрачати ту ніч ВТРАТА хвиля між будинків на вулиці, обидва будинки — кораблі, один іде у довгу важливу подорож, помахи рук невимушені і ніжні ВТРАТА останнє слово Блікеро: «На межі вечора… довга дуга людей, усі загадують бажання на першу зірку… Завжди пам’ятай цих чоловіків і жінок на тисячах миль землі та моря. Справжня мить тіні — це мить, коли бачиш цятку світла у небі. Єдину цятку, і Тінь, що підхопила тебе у своєму плині…»

Завжди пам’ятай.

Поміж його ніг зависає перша зірка.

Тепер…

СХОДЖЕННЯ

У стінах, міцних і вугільно-лискучих, відлунюють ритмічні попліскування: Кру-ти! Кі-но! Кру-ти! Кі-но! Екран — розгорнута перед вами тьмяна сторінка, біла й мовчазна. Плівка обірвалася, а чи лампочка в проєкторі перегоріла. Навіть для нас, давніх шанувальників кіно, що люблять посидіти в залі (хіба ні?), було важко сказати, що сталося, а тоді настала темрява. Останній кадр блимнув настільки швидкоплинно, що й оку не вловити. Здається, постать чоловіка, що мріє про ранній вечір у кожній великій столиці, достатньо освітленій, щоб переконати його, що він ніколи не помре, і от він вийшов загадати бажання на першу зірку. Але то не зірка, це — падіння, яскравий ангел смерті. І на потемнілих страхітливих просторах екрана щось залишилося, лишилася стрічка, яку ми не навчені дивитися… обличчя великим планом, обличчя, яке всі ми знаємо…

І саме тут, у темному німому кадрі гострий ніс Ракети, що падає майже на милю за секунду, абсолютно і назавжди беззвучно, над дахом старого кінотеатру досягає своєї останньої дельти-t.

Якщо треба втішитися, ще є час доторкнутися до сусіда або запхати собі руку межи захололих ніг… або, якщо пісні судилося вас знайти, ось вона — та, якої Вони ніколи нікого не вчили, гімн Вільяма Слотропа, забутий сторіччя тому, так і не перевиданий, співається під просту приємну тогочасну мелодію. У ритмі стрибків м’ячика:

Ось та Рука, що час поверне,

Хоч твій Годинник справно йде,

Аж поки Світло, збивши Вежі,

Всіх Прет’ретів знайде…

Як Вершники здорожені поснуть,

То Зону нашу спокій полиша,

Тут лики є на схилі кожнім,

І в кожнім камені — Душа…

А тепер усі разом —

Доктор Пінчон, або Як перестати хвилюватися і полюбити «Фау-2»

«По мові — передмова. Можна і без неї, так ось бачте що»: «Веселка тяжіння» (1973) майже одразу після виходу потрапила до списку культових і найскладніших книжок. Критики, письменники та пересічні читачі дотепер продовжують хвалитися тим, як довго вони її читають і скільки в ній (не) розуміють. Алан Мур читав цілий місяць (хоча зазвичай ковтає тексти за день-два), Вільям Ґібсон витратив три місяці, і тільки Норман Мейлер щиросердно звірявся, що не просунувся далі епізода з бананами. Роман вряди-годи зринає в масовій культурі як приклад інтелектуальної цеглини (після 1996-го цю роль на себе здебільшого перебрав «Невгавний жарт» Девіда Фостера Воллеса), яку можна