Читати книгу - "Американська трагедія"

Чи ви думаєте, що немає бога, що він не відповість вам? Моліться! В біді звертайтесь тільки до нього, ні до мене, ні до кого іншого. Тільки до нього одного. Моліться. Говоріть з ним. Благайте його. Повідайте йому правду і просіть його про допомогу. І якщо тільки в душі своїй ви по-справжньому зазнаєте каяття в учиненому злі, воістину, воістину ви почуєте його і відчуєте — це так само вірно, як те, що я зараз стою перед вами. Він візьме вас за руку. Він увійде в цю камеру і ввійде в душу вашу. Ви впізнаєте його з того світла і спокою, якими сповняться ваш розум і ваше серце. Моліться. А якщо ви відчуєте, що я можу що-небудь зробити для вас — помолитися з вами, зробити якусь послугу, просто полегшити на якийсь час вашу самотність, — вам треба тільки покликати мене, хоч би поштовою листівкою. Я дав слово вашій матері і ладен зробити все, що тільки в моїх силах. Моя адреса є у начальника тюрми.

Він спинився, промовляючи останні слова особливо значуще і переконливо, бо досі в погляді Клайда було більше цікавості і здивування, ніж будь-яких інших почуттів.

Але юний, майже хлоп'ячий вигляд Клайда і якийсь жалісний, безпорадний вираз, що не покидав його після від’їзду матері і страти Ніколсона, примусили Мак-Міллана тут же додати:

— Пам'ятайте, я завжди до ваших послуг. У мене багато роботи в Сіракузах, але я охоче припиню її, як тільки довідаюся, що можу ще чим-небудь бути вам корисним.

З цими словами він повернувся, немов хочучи піти. Але Клайд, уже зачарований ним — тією атмосферою життя, впевненості і добра, якою враз війнуло від священика серед постійного напруження, страху та самітності, що весь час мучили його в тюрмі,— гукнув услід Мак-Міллану:

— Не йдіть ще! Будьте ласкаві, не йдіть. Це так добре з вашого боку, що ви приїхали відвідати мене, і я вам такий вдячний. Мені мати писала, що ви, може, приїдете. Тут, знаєте, дуже тоскно. Можливо, я не дуже замислювався над тими речами, про які ви тут казали, але це тому, що я за собою не почуваю тієї провини, яку мені приписують. Та я дуже шкодую про багато чого. І, звичайно, кожний, хто сюди потрапляє, платиться дуже гірко.

Погляд у нього був напружений і сумний.

І Мак-Міллан, тільки зараз глибоко, по-справжньому зворушений, поспішив відгукнутися:

— Не сумуйте, Клайд. Я знову приїду до вас не пізніше, як через тиждень, адже тепер я бачу, що потрібний вам. Я не того прошу вас молитися, що вважаю вас винуватим у смерті Роберти Олден. Цього я не знаю. Ви мені ще нічого не казали. Всі ваші гріхи і всі ваші печалі відомі тільки вам та господу богу. Але я знаю, що ви маєте потребу в духовній підтримці, а це ви знайдете — вірте мені. «І буде господь захистом стражденному, захистом у годину лиха».

Він усміхнувся так, неначе вже по-справжньому полюбив Клайда. І Клайд, на чималий свій подив, відчув це і відповів, що тепер йому нічого не треба, він тільки просить повідомити матір, що здоровий, і, якщо можна, нехай хоч трошки підбадьорить її. Листи від неї надходять дуже сумні. Вона надто тривожиться за нього. Правду кажучи, він і сам почуває себе поганувато останні дні — тяжко і тривожно на душі. Що ж, не дивно. Слово честі, якщо молитва може дати йому хоч трохи душевного спокою, він з радістю молитиметься. Мати завжди прагнула привчати його до цього, та, сором признатися, він не дуже прислухався до її порад. Вигляд у Клайда був пригнічений і похмурий — обличчя його давно вже набрало землистого відтінку, характерного для ув'язнених.

І преподобний Данкен Мак-Міллан, остаточно розчулений його жалюгідним становищем, відповів:

— Нічого, Клайд, не сумуйте. От побачите, спокій і благодать зійдуть на вашу душу. Я в цьому не сумніваюся. У вас, я бачу, є біблія. Розкрийте псалтир на будь-якій сторінці і читайте п'ятдесят перший псалом, дев'яносто перший, двадцять третій. Розкрийте євангеліє від Іоанна, прочитайте його від початку до кінця. Думайте і моліться — думайте про все, що вас оточує: про місяць, зорі і сонце, про дерева і море, про ваше власне серце, що колотиться, про ваше тіло, про вашу силу, і спитайте себе: хто все це створив? Звідки взялося воно? І якщо не знайдете пояснення, спитайте себе ще: невже у творця всього цього — і вас у тому числі,— хто б він не був, де б не перебував, невистачить мудрості і милосердя і сили допомогти вам у годину, коли ви маєте потребу в допомозі, просвітити вас, утішити і вказати вам шлях? Тільки спитайте себе: хто ж творець цього зримого світу? А потім зверніться до нього, творця всього сущого, і в нього шукайте відповіді, як бути і що робити. Не піддавайтеся сумнівам. Запитуйте — і ви дістанете відповідь. Запитуйте вдень і вночі. Схиляйте голову, моліться і чекайте. Воістину він не залишить вас. Я знаю, бо сам знайшов спокій душевний.

Він пильно подивився на Клайда, немов намагаючись передати йому свою віру, потім усміхнувся і пішов. А Клайд задумався, притулившись до грат. Творець! Його творець! Творець світу!.. Запитуйте і дістанете відповідь.

І все-таки ще жило в ньому колишнє недовір'я до релігії та її наслідки — пам ять про повсякчасні та марні молитви і проповіді батька й матері. Невже ж тепер і він звернеться по розраду до релігії, тільки через те, що йому так тяжко і страшно? Ні вже. Або в усякому разі не в такій формі.

Та все ж преподобний Данкен Мак-Міллан— його темперамент і натхненна сила його переконання, його юнацька струнка постать, обличчя, очі — усе це справило на Клайда таке глибоке враження, якого ніколи не справляв жодний проповідник чи священнослужитель. Віра цієї людини зацікавила, заполонила і немов загіпнотизувала його, хоч він і не знав, чи зуміє сам коли-небудь до краю пройнятися такою вірою.

РОЗДІЛ XXXII

Яких-небудь півтора роки тому людина типу преподобного Мак-Міллана навряд чи могла б вразити Клайда силою духу і релігійного переконання (адже він з дитячих років звик до таких речей), але тепер це справило на нього зовсім