Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Макс просто потиснув йому руку у відповідь.

 «Дебіли, бісові дебіли!!! – САМ був розлючений. – Ну як працювати з такими ідіотами? Спочатку наружка не доперла, що Миронов цей виписався здоровим. Здоровим, блін... Як так – рак у людини і раптом став здоровим? Малозначущість і малоймовірність, блін... Потім, замість того, щоб подружитися з цим Темним, прояснити ситуацію, вибачитися за помилки, цей генеральний придурок нацькував своїх дуболомів на його друзів. Бачиш – знайшлася дівка, яку чаклун лікував. Напевно. Дебіл!! Ми розробляємо того найретельнішим чином, а він вирішив, що так буде швидше. Директор довбаний. Лідер, хренів... На конференціях своїх ти лідер... а тут – тупак. І що? Адже навіть не поцікавився, у кого працює ця дівка. Просто капець якийсь. Вони мало не зчепилися з А.В. просто в лікарні. Добре полковник усе розрулив – упакував армію цього придурка. Так їм і треба, нехай платить сам їхнім адвокатам. А чаклун-то реально чаклун... з того світу витягнув мужика. І Миронова цього теж. Цироз печінки у нас поки що не лікується. Скільки грошей готові віддати деякі люди за ось такого лікаря... скільки грошей. А це що? – САМ вчепився за текст останнього повідомлення у звіті, – діти... лікарня... відмовилися від лікування... що за херня... – він ще раз уважно прочитав повідомлення. – Ну так... на тому ж поверсі, що й Миронов, сусідня палата, шестеро дітей зі злоякісними новоутвореннями в останніх стадіях. Неоперабельно. Покинули палату, відмовившись від лікування. Здорові... це як...? Він і їх теж встиг? А ми навіть не знали, що чаклун там ходить. І досі не знаємо точно, чи був він там. Та пофіг – знаємо-не знаємо... усе вже зрозуміло. – САМ потягнувся до телефону. Пора закінчувати цей бардак.

Не доїхавши до свого повороту півкілометра, Макс зупинився. До цього місця дорога проходила довгим вигином і добре проглядалася на всій його протяжності. Видно було все, що рухається позаду нього кілометра на три. Звісно, щось перекривалося перелісками, кущами. Але зараз це було не важливо – світло фар від машини, що їхала, було видно здалеку, воно вільно пробивалося і між деревами, і між гілками, благо листя вже майже не було. Ще в плюс зіграло те, що ліс, куди він їхав, був з іншого боку дороги і не заважав огляду. Максим уже давно відчував якийсь внутрішній дискомфорт. Якась скабка в мозку дратувала його. Нарешті зрозумів – зазвичай, у цей час доби дорога завжди була порожня. А сьогодні, хоч і десь доволі далеко, весь час маячать вогні фар. І нема щоб звернули кудись, або наздоганяли його – Макс уже й швидкість скинув, але ні, повзуть приблизно за кілометр, не наближаючись і не віддаляючись. Висновок – за ним стежать. Причому не так візуально, як технічно. Неможливо з такої дистанції зрозуміти, що він пригальмував або став їхати швидше. А якщо зверне кудись – так взагалі не знайти потім. А вони весь час на одній дистанції від нього і не бояться нічого. Ось і зараз – чужа машина теж зупинилася. Ну так. От дурень-то... Його-то машина стільки часу стояла біля лікарні. І спостерігач бачив, на чому він приїхав. Макс ледь не загарчав від злості на власну дурість – це ж треба так... увесь час ховався, усіх учив, як і що робити, а сам... так тупо проколовся. Таку машину засвітив. Таня змусила його похвилюватися, забув усе геть, коли їхав до неї в лікарню – знову вилаяв себе – Хвилювався він, бач. Що заважало хвилюватися, але залишити Жужика подалі? Ну гаразд, що вже тут... Звернув із шосе на лісову дорогу. Можна було просто викинути маяк, або навіть спалити його схему – він уже знав, де залізяка причеплена. Переглядаючи електрику машини, знайшов окреме джерело живлення і невеличкий пристрій, що передає сигнали разом із ним. Але знищення маяка не відвадить від нього переслідувачів. Вони поставлять пост і чекатимуть. Можна було поїхати далі, зробити вигляд, що він туди кудись і їхав ще кілометрів сто... і вже там викинути маяк. Але, найімовірніше, цей фокус швидко розкусять, мали б підстрахуватися на такий випадок. Або контролюватимуть дорогу біля міста. Як йому потім тут їздити? Адже придумають якусь капость, не відчепишся. А не повірять – це сто відсотків, бо маяк-то, виявляється, не один. Ось він, другий, під коміром. Ага. Куртку ж у гардеробі залишав, внизу... от і підметушився той непримітний хлопчина. Тим часом переслідувачі звернули в ліс слідом за ним. Цікаво – водії, що вантажі до селища доправляли, казали, що ці два повороти в ліс не видно зовсім, вони й не знали про них ніколи. А ці їдуть як прив’язані. Підтягнулися ближче тільки. До самого будинку їх вести не можна. Це крайній випадок. Це коли все інше не вийшло. Тоді доведеться кулемет із льоху діставати. Добре, що ще тоді його перевірив – стандартний німецький МГ-42 був повністю справний і чотири коробки з патронами є... В інтернеті безліч роликів про те як з ним поводитись, чистити, споряджати. Пилка вермахту усіх перепиляє. Значить, машину загнати в кущі, замаскувати, але не тут, а там, далі за поворотом. І пішки в інший від неї бік. Маячок забрати не забути.

На зручному місці, дуже плавно, щоб поменше розпушувати протектором землю, звернув убік і метрів за тридцять, за могутнім чагарником зупинив машину. Вискочив, виколупав з-за бампера коробочку маяка, схопив рюкзак і побіг назад до дороги, через неї в глиб лісу. Треба завести їх глибше, болото ще не замерзло, нехай там шукають. Відбігши метрів на сто, сховався за деревом і став чекати. Хвилин за п’ять під’їхало два джипи, вийшло вісім осіб.

– Ну що, де він? Куди він подівся? Ти ж казав, що в цей бік тут немає більше поворотів, – маленький, пузатий чоловічок розпоряджався всім дуже сумбурно і гучно. Тикав, розмахував руками, вказуючи всім, що їм, на його думку, треба робити, а не стояти.

– Сигнал звідти йде, – один із тих, хто приїхав із пузаном в одній машині, подивився щось у планшеті і вказав напрямок у бік від основної дороги.