Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

«І архілектор анітрохи цьому не зрадіє».

— Хто його зна? Може, Бог прийде вам на поміч.

— Бог сприяє тим, хто сам вирішує свої проблеми.

— Можливо, ми здатні розв’язати деякі проблеми разом.

— Я не маю бажання вам допомагати.

— Навіть допомагаючи при цьому собі? Я планую видати указ. Ворота Верхнього міста будуть відчинені, вашим людям дозволять заходити до свого міста й виходити з нього за власним бажанням. Спайсерів виженуть із Великого храму, і він знову стане вашим святим місцем. Дагосканцям дозволять носити зброю — ба більше, ми надамо вам зброю з власних арсеналів. До тубільців будуть ставитися як до повноправних громадян Союзу. Це — найменше, на що вони заслуговують.

— Так. Так... — Кадія зціпив руки й відкинувся назад на рипливому стільці. — Тепер, коли гурки стукають у ворота, ви прибуваєте до Дагоски, носячись зі своїм маленьким сувоєм, як зі словом Божим, і вирішуєте вчинити правильно. Ви не такий, як усі інші. Ви — добра людина, чесна людина, справедлива людина. Ви сподіваєтеся, що я в це повірю?

— Чесно? Мені насрати, у що ви вірите, а правильність учинків мене цікавить іще менше: тут усе залежить від конкретного погляду. Що ж до доброти, — тут Ґлокта вишкірився, — то корабель той уже давно відплив, а я навіть не зміг його провести. Я хочу втримати Дагоску. Тільки це, і більш нічого.

— І ви знаєте, що не зможете втримати Дагоску без нашої допомоги.

— Кадіє, ми з вами не дурні. Не ображайте мене, поводячись як дурень. Ми можемо чубитись один з одним, поки вали не накриє приплив гурків, а можемо співпрацювати. Хто його знає — разом ми, може, навіть їх здолаємо. Ваші люди допоможуть нам викопати рів, полагодити стіни, повісити ворота. Спершу ви відправите на службу в обороні міста тисячу чоловіків, а згодом відправите ще.

— Справді? Справді відправлю? А якщо місто вистоїть завдяки нашій допомозі? Чи вистоїть разом із ним наша домовленість?

«Якщо місто вистоїть, я зникну. Більш ніж імовірно, що Вурмс і решта повернуться до влади, і наша домовленість обернеться на порох».

— Даю вам своє слово: якщо місто вистоїть, я зроблю все можливе.

— Все можливе. Тобто нічого.

«Ви правильно розумієте».

— Мені потрібна ваша допомога, тож я пропоную вам, що можу. Запропонував би й більше, але більше нічого не маю. Ви можете хандрити тут, у нетрях, у товаристві мух і чекати на прибуття імператора. Можливо, великий Утман-ул-Дошт запропонує вам кращу домовленість. — Ґлокта на мить зазирнув Кадії в очі. — Але ми обидва знаємо, що цьому не бувати.

Жрець стиснув губи, погладив бороду, а тоді тяжко зітхнув.

— Кажуть, той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують, хоч хто її пропонує. Я пристаю на ваші умови. Щойно храм спорожніє, ми почнемо рити вам ями, тягати ваше каміння й носити ваші мечі. Щось — це краще, ніж нічого, а разом ми, можливо, як ви кажете, навіть зуміємо здолати гурків. Дива справді трапляються.

— Я чув про це, — відповів Ґлокта, штовхнувши свій ціпок, закректавши та звівшись на ноги. До його спітнілої спини прилипла сорочка. — Чув про це.

«Але жодного не бачив».

Ґлокта розтягнувся на подушках у своїх апартаментах, відкинувши голову назад, роззявивши рота й даючи своєму зболеному тілу відпочити. «У тих самих апартаментах, які колись були зайняті моїм визначним попередником, очільником Давустом». Це були широкі, просторі, добре вмебльовані кімнати. Можливо, колись, перш ніж тубільців викинули в запорошене Нижнє місто, вони належали якомусь дагосканському князеві, візирові-інтриганові чи смаглявій наложниці. «Ці кімнати значно кращі за мій убогий курник в Аґріонті — от тільки відомо, що з них зникали очільники Інквізиції».

Одні вікна виходили на північ, до моря, на найкрутіший бік скелі, а інші — на розпечене місто. Усі вони були оснащені важкими віконницями. За ними виднілося голе каміння й урвище з зазубленими скелями та гнівною солоною водою на дні. Двері були завтовшки шість пальців, обтикані залізними цвяхами й мали важкий замок і чотири великих засуви. «Давуст був людиною обережною і, схоже, не без причини. То як сюди могли потрапити вбивці, і як вони, потрапивши сюди, могли позбутися тіла?»

Він відчув, як його вуста кривляться в посмішці. «Як вони позбудуться мого тіла, коли прийдуть? У мене вже з’являються вороги: зневажливий Вурмс, педантичний Віссбрук, торгівці, чиїм прибуткам я загрожую, практики, що служили Гаркерові й Давустові, тубільці, у яких є привід ненавидіти будь-яку людину в чорному, звичайно, мої давні вороги гурки — і все це за умови, що Його Преосвященство не стурбується через відсутність прогресу й не вирішить замінити мене особисто. Цікаво, чи піде хтось шукати мій понівечений труп...»

— Очільнику.

Розплющити очі та підняти голову виявилося дуже важко й боляче. Усе боліло від докладених за останні кілька днів зусиль. Шия з кожним порухом клацала, як гілочка, що ламається, спина була затерпла і крихка, як дзеркало, у нозі настирливий біль переходив у тремтливе заніміння й навпаки.

У дверях стояла, схиливши голову, Шікель. Порізи та синці на її смаглявому обличчі загоїлися. Зовні ніщо не вказувало на потрясіння, пережите нею в камерах унизу. Щоправда, вона ніколи не дивилася йому в очі — тільки на підлогу. «Деякі рани загоюються не одразу, а деякі не загоюються ніколи. Кому, як не мені, знати?»

— Що таке, Шікель?

— Магістр Ейдер передає вам запрошення на вечерю.

— Справді?

Дівчина кивнула.

— Передай, що цей візит буде для мене честю.

Ґлокта провів її поглядом, поки вона чалапала з кімнати, схиливши голову, а тоді мляво відкинувся на подушки. «Якщо я завтра зникну, то принаймні я встиг урятувати одну людину. Можливо, це означає, що моє життя минуло не зовсім марно. Занд дан Ґлокта, щит безпорадних. Чи може бути запізно стати... хорошою людиною?»

— Будь ласка! — заверещав Гаркер. — Будь ласка! Я нічого не знаю!

Він був міцно прив’язаний до стільця й не міг посунутися далеко. «Але він компенсує це очима». Вони бігали туди-сюди по Ґлоктиних інструментах, що виблискували