Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Я нічого не знаю!

— Твої знання оцінюватиму я. — Ґлокта витер піт з обличчя. У приміщенні було гаряче, як у переповненій кузні, а вугілля, що світилося в жаровні, ще більше посилювало спеку. — Якщо хтось пахне брехлом і має колір брехла, то це, ймовірно, і є брехло, хіба не так?

— Будь ласка! Ми всі на одному боці! — «Та невже? Справді?» — Я казав вам лише правду!

— Можливо, але не так багато, як мені потрібно.

— Будь ласка! Ми ж тут усі друзі!

— Друзі? Мій досвід показує, що друг — це всього-на-всього знайомий, який вас іще не зрадив. Ви такі, Гаркере?

— Ні!

Ґлокта насупився.

— Тоді ви — наш ворог?

— Що? Ні! Я просто... Я просто... Я хотів знати, що сталося! Ось і все! Я не хотів... будь ласка! — «Будь ласка, будь ласка, будь ласка, мені набридло це чути». — Ви мусите мені повірити!

— Я мушу зробити лиш одне — дістати відповіді.

— Очільнику, ви тільки ставте запитання, благаю! Тільки дайте мені можливість співпрацювати! — «О, справді, думка про тверду руку вже не здається такою чудовою, еге ж?» — Ставте ваші запитання. Я постараюся відповісти!

— Добре. — Ґлокта вмостився на краю столу зовсім поряд зі своїм міцно спутаним в’язнем і опустив на нього погляд. — Чудово.

Гаркер мав сильно засмаглі руки та сильно засмагле обличчя, а решта його тіла була бліда, як білий слимак, із ділянками густого темного волосся. «Аж ніяк не приваблива зовнішність. Але могло бути й гірше».

— Тоді відповідайте ось на що. Чому в чоловіків є соски?

Гаркер кліпнув і глитнув. Підвів погляд на Фроста, але підтримки не знайшов. Альбінос, не кліпаючи, витріщився на нього у відповідь; біла шкіра довкола його маски була всіяна краплинками поту, а очі — тверді, як два рожеві самоцвіти.

— Я... Здається, я не розумію, очільнику.

— Хіба це не просте запитання? Соски, Гаркере, у чоловіків. Яке в них призначення? Невже ви самі часто про це не думали?

— Я... я...

Ґлокта зітхнув.

— У вологу погоду вони муляють і починають боліти. У спеку вони висихають і починають боліти. Деякі жінки — чому, я ніколи не міг збагнути, — постійно чіпають їх у ліжку, наче дотики до них приносять нам щось іще, крім роздратування.

Ґлокта потягнувся до столу, тим часом як Гаркерові великі очі стежили за кожним його рухом, і повільно обхопив рукою держаки щипців. Підняв їх і оглянув. Їхні добре заточені щелепи заблищали в яскравому світлі лампи.

— Соски для чоловіка, — пробурмотів він, — це справжня морока. Ви це знаєте? Якщо не брати до уваги негарних шрамів, я за своїми нітрохи не сумую.

Він схопив кінчик соска Гаркера і грубо потягнув до себе.

— Ай! — вереснув колишній інквізитор, і стілець під ним зарипів від його відчайдушних намагань випручатись. — Ні!

— Гадаєте, це боляче? Тоді я сумніваюся, що вам сподобається те, що буде далі.

Тут Ґлокта провів розкритими щелепами щипців довкола розтягнутої плоті й міцно їх стиснув.

— Ай! Ай! Будь ласка! Очільнику, благаю!

— Ваші благання для мене нічого не варті. Мені від вас потрібні відповіді. Що сталося з Давустом?

— Клянуся життям, не знаю!

— Погано стараєтеся.

Ґлокта почав тиснути сильніше, і металеві краї почали вгризатись у шкіру.

Гаркер розпачливо заверещав.

— Зачекайте! Я взяв гроші! Визнаю! Я взяв гроші!

— Гроші? — Ґлокта трохи послабив тиск, і на волохату білу ногу Гаркера впала зі щипців краплинка крові. — Які гроші?

— Гроші, які Давуст забрав у тубільців! Після повстання! Він змусив мене зігнати докупи всіх, які, на мою думку, могли бути заможними, а тоді повісив їх разом із рештою, і ми реквізували все, що в них було, та поділили між собою! Свою частку він зберігав у скрині в своїх апартаментах, а коли він зник... Я її забрав!

— Де ці гроші зараз?

— Щезли! Я їх витратив! На жінок... і на вино, і... і на всяку всячину!

Ґлокта клацнув язиком.

— Ай-яй-яй.

«Жадібність і змова, несправедливість і зрада, грабунок і вбивство. Усі складники історії, здатної приємно збудити маси. Цікаво, але навряд чи стосується справи». Він погладив рукою щипці.

— Мене цікавить сам очільник, а не його гроші. Вірте мені, коли я кажу, що мені набридло ставити це запитання. Що сталося з Давустом?

— Я... Я... Я не знаю!

«Може, й правда. Та це аж ніяк не та відповідь, яка мені потрібна».

— Погано стараєтеся.

Ґлокта стиснув руку, і металеві щелепи з легкістю прокусили плоть і зімкнулися посередині, стиха клацнувши. Гаркер заволав, засмикався й заревів від страшного болю, а з червоного квадратика плоті на місці його соска забулькала кров, що побігла темними цівками по його блідому череву. Ґлокта скривився, відчувши різкий біль у шиї, і витягнув голову так, що почув, як шия клацнула. «Дивовижа: з часом навіть найжахливіші чужі страждання можуть стати... марудними».

— Практику Фрост, в інквізитора кровотеча! Прошу!

— Вибафте.

Брязнуло залізо, що його Фрост витягнув з жаровні розпеченим до червоного. Ґлокта, не встаючи, відчув тепло від нього. «Ах, розпечене залізо. Воно не береже таємниць і не бреше».

— Ні! Ні! Я...

Гаркерові слова перейшли в булькотливий крик: Фрост втиснув тавро в рану, і кімната мало-помалу наповнилася солоним запахом м’яса, що смажиться. Ґлокта відчув відразу: від цього запаху забурчав його порожній живіт. «Як, давно я востаннє їв добрий шматок м’яса?» Він витер вільною рукою свіжий піт з обличчя й поворушив під плащем зболілими плечима.

«Огидна в нас справа. То чому я це роблю?» Єдиною відповіддю став тихий хрускіт, коли Фрост обережно повернув залізо у вугілля, здійнявши розсип жовтогарячих іскор. Гаркер закрутився, заскавчав і затрусився, вирячивши очі, з яких текли сльози. Із почорнілої плоті в нього на грудях іще тягнулася цівка диму. «Огидна справа, далебі. Він, без сумніву, на це заслуговує, та це нічого не міняє. Можливо, він гадки немає, що сталося з Давустом, але це теж нічого не міняє. Запитання потрібно ставити, і саме так, ніби він знає відповіді на них».

— Чому ви вперто мені