Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

ЇХНІ КЛОПОТИ

Насамперед вибори. Усе інше — потім... Десь там далі є Варшава, у Варшаві сойм, і там мають бути наші люди. Гурт юнаків цього хоче. Вони розлізлися на всі боки. Вони виповнять всі комірки, де тільки треба. День, ніч — ніч, день на зборах, у дорозі, на вулиці, у школі. Вулиці обліплені плякатами шістнадцятки — це їх робота. Вулиці закидані кольоровим папером — це вони. Возами, оберемками, мішками носили папір — свій і не свій. Один для праці, другий на поталу.

Найближчої неділі велике віче шістнадцятки. Хлопці в той день встають разом із сонцем. Минулого вечора були збори, і все вже готове. Кожний дістав свою стійку, бо вже відомо, що всі дороги заставлено поліцією, і до міста людей пускати не будуть. Хлопці розуміють... Тут треба обійти прямі дороги так само, як поліція обходить закон. Вони пішли ще далі, куди поліція не сягає... З сіл йдуть гурти людей. Хлопці скеровують їх... — Отуди — долиною... Там вам покажуть дорогу...

Долинами, поза гаєм, поза городами і хатами йдуть люди до міста. Поліція вдоволена. Вона зовсім не має роботи. Ніхто тим вічем, мабуть, не цікавиться...

Тільки театр “Пересвіт”, де відбувається віче, не може вмістити людей. Поліція, мабуть, трохи здивована, але хлопці ні. Вони своє зробили і так добре...

Віче проходить буйно, розмашно, зі співом, гімном. Нарешті його розв’язує поліція. Хлопці обдріпані болотом, спітнілі. Василь сам тільки перевів кілька десятків людей, а скільки говорив, скільки разів “бігав” туди, сюди, ще кудись. Бігав і бігав, цілий день бігав. Був між різними людьми, бачив їх, торкався їх. Ці люди живуть тепер, зараз. Колись тут були інші, не ці люди, а прийде час — і тут будуть ще якісь нові. Цікаво, власне, вичути те, що є тепер. Якесь хвилююче, мало надійне передчуття.

То вже не революція. Ні. То вже мир і спокій. І, власне, якийсь початок нового. Люди приходять з села, хлопці хвилюються і бігають, їздить верхи і ходить пішо поліція. Люди не хочуть скоритися. Так не може бути...

Багато думок, багато питань... Василь утомлений, як загнаний пес, опинився пізно ввечері за густої темноти в ресторані Хмелюка. Не застав там колишніх звичайних відвідувачів... Застав людей з села... Сидять довкола всіх малих і більших столів — п’ють, їдять, співають... їм весело, і це приємно бачити, що їм весело.

Які все міцні, повні люди... У них густе, скуйовджене волосся. На них ватяні чорні піджаки з дешевої матерії.

— Дай Боже, ти! — чується з усіх боків.

— Дай Боже! — вигукує хтось і випиває.

Василь думає: це мій народ. Дивиться з дального кута, і йому любо... У нього рояться добрі думки. Він вірить. Не можна вимовити всього, що є в душі. Така вона повна і так йому тісно від тієї повноти. Ми все ж таки будемо, — думає він. Нас так не люблять, але ми будемо. Нас так не хочуть, але ми будемо...

Не хочеться йти додому. Взяв пиво, довго вагався, але взяв. Майже на останні гроші взяв ту шклянку пива, бо дуже вже мучила його спрага... Сидів, думав, чекав, поки стане зовсім пізно, щоб непомітно прийти додому і непомітно лягти. З Євгеном все ще він не говорить. Треба витримати характер.

Десь близько десятої години у півтемряві йшов сам на свою Костельну вулицю...

Це не значить, що завтра, позавтра кінець цій справі. Ні, це ніяк не кінець. “Юнаківці” заганяються і не дають собі пільги. Червоні, заляпані багном, одразу після школи в похід. Залазять у кожну щілину ворога. Не матиме він від них спокою. Педантично видряпають кожне вороже слово на стіні. Коли треба, вони ліцеїсти, в іншому випадку — семінаристи. Вони руські — вони свої скрізь, аби тільки дійти свого. Двадцять чотири партії. Всі мають військо, поліцію, тільки ті, що під шістнадцяткою, не мають ні війська, ні поліції. Вони мають тільки гурток “Юнацтво”...

І вони виграють. На це не довго доведеться чекати, і це вже наперед видно. Перемога має бути цілковита і неподільна. Радість велика. “Юнацтво” уважає, що це вони виграють справу. І не без підстав думає.

Нарешті зима. Довго і вперто змагається осінь, але дарма. Впала і здалася. Листопад. Важкий, мов чад, день. Такого дня дим не хоче здійматися догори, а стелиться, де йому любо. Спочатку дощ — скісний, хльосткий, холодний. Рвучкий, злючий вітер. А над ранок з чорного, густого провалля ночі вривається білий, бадьорий день. Диво дивне. З такого брудного несамовитого неба така чудесна біла містерія. Повно білого, м’якого, чистого. Не падає, а злітає цілими купами біла вата і все старанно загортає.

Місто міняє не тільки барву. Тон, настрій, запах... Які ті перші білі вечори, світло ліхтарів, тіні, рої сніжин, притрушені коміри пань, м’якість дотиків кінських копит. Як чітко на цьому білому вирізняються темні футра, чорні черевички, точені стрункі ноги. Як пролітають санки, їх чути здалека. Вони бряжчать малиновим дзвоном балабонів. Ззаду сидить артист оперети чи пані директорова банку Амалія, що вертається від свого коханого... їде другий, третій візник. Багато брязкання, розмаху, сприту...

По виборах настрій міняється. Деякий час тиша. Ще говорять, згадують, підводять підсумки. Кожний має безліч свого, і в школі на перервах по закутках точаться про це завзятющі, повні дотепів та сміху розмови.

— А пам’ятаєш? — оповідає Білоус, це той самий, що при кожному випадку потіє, — заходжу я до “Хієни”... Десятий раз. Раз був як син попа з Микулинець... Микулинці, Микулинці? А де то є? — питають... А я і сам не знаю, де вони нещасні існують... А там, кажу... Що, не знаєте? А то може біля Вишнівця?.. То і є, кажу і дістав. З півпуда паперу дали на неіснуючі Микулинці... Але в десятий раз не повезло... Зарвався. Пізнав вже секретар. Щось ви, каже мені, здається, дуже часто міняєте місце свого осідку... — У кожному разі будуть нас пам’ятати...

Підходить до Василя старший Гнатюк і кличе його за хлів, де курять.

— Ходи-но, — киває головою.

Пішли. Василь цікавий. За хлівом, закурюючи, Гнатюк каже:

— А як ти з приводу єпископа? — Василь його не зовсім