Читати книгу - "Вибрані романи"

— І свого дядька теж?

— Мій дядько до тих чоловіків не належить.

— То хто ж він у тебе тоді? Чоловік жінкуватої породи? Говори напрямки!

— Ні-ні, також, ні. Мій дядько... як би це сказати... мій дядько... Я ніяк не можу звикнути до того, що він... утворений із плоті й кісток.

— То що ж ти думаєш... про свого дядька?

— Що він не більше, як... як би це висловити... не більше, як мій дядько. Враження таке, ніби реально він не існує.

— Це тобі так здається, дівчино. Але я тобі мушу сказати, що твій дядько існує. Та ще й як існує!

— Усі вони тварюки, всі брутальні тварини. Ви знаєте, що той варвар Мартін Рубіо сказав бідолашному донові Еметеріо за кілька днів по тому, як той залишився вдівцем?

— Я про це нічого не чула.

— То я вам зараз розповім. Це було під час тієї епідемії, ви знаєте, про що я кажу. Усі були вкрай стривожені, мені ви не дозволяли виходити з дому впродовж певної кількості днів і навіть дозволяли пити лише кип’ячену воду. Усі втікали одне від одного і якщо бачили когось у недавній жалобі, то від нього просто сахалися. Ну так от, за п’ять або шість днів по тому, як залишився вдівцем, бідолашний дон Еметеріо мусив вийти з дому, він був, здається, в жалобному одязі й несподівано зустрівся з тим варваром Мартіном. Той, побачивши його в жалобі, відійшов він нього на певну відстань, ніби боявся заразитися, і сказав йому: «Але що там сталося в тебе, чоловіче, якесь нещастя в домі?» — «Так, — відповів йому бідолашний дон Еметеріо, — я щойно втратив свою сердешну дружину...» — «Я тобі співчуваю! І як же це сталося?» — «Після тяжких пологів», — відповів йому дон Еметеріо. «Тоді це не страшно», — відповів йому варвар Мартін, підійшов до нього й подав йому руку. Чи коли бачено такого кабальєро!.. Шляхетний учинок! А я кажу вам, що всі вони брутальні тварюки, не більше, як брутальні тварюки.

— Але нехай вони краще будуть брутальними тварюками, ніж ледарями, такими, як, наприклад, твій нероба Маурісіо, що невідомо за які свої заслуги закрутив тобі голову... Бо за моїми відомостями, а вони з надійного джерела, нехай я провалюся на цьому місці, якщо той нікчема справді в тебе закоханий.

— Але я в нього закохана — і цього досить!

— І тобі здається, що цей... твій начебто наречений чи ким ти його вважаєш... справді заслуговує називатися чоловіком? Якби він був чоловіком, то давно вже знайшов би якийсь вихід для вас і роботу.

— Якщо він не зовсім чоловік, то я його зроблю чоловіком. Він і справді має ту ваду, про яку ви кажете. Але, може, саме за це я й кохаю його. А тепер після героїчного вчинку дона Ауґусто... захотіти купити мене, мене!.. Після цього я сповнена рішучості піти на будь-який ризик, але одружитися з Маурісіо.

— А на що ти житимеш, нещасна?

— На те, що сама зароблятиму! Працюватиму й ще більше, ніж тепер. Візьму уроки, від яких відмовилася. Хай там як, а я вже відмовилася від свого будинку, подарувавши його донові Аугусто. То була примха, не більше примхи. То будинок, у якому я народилася. Але тепер, звільнившись від тягаря будинку та його іпотеки, я працюватиму ще наполегливіше. І Маурісіо, побачивши, що я працюю за двох, не матиме іншої ради, як шукати роботу й також працювати. Якщо, звичайно, в нього є почуття сорому...

— А якщо нема?

— Якщо нема... то він залежатиме від мене!

— Атож, він буде чоловіком піаністки!

— І нехай. Він буде мій, мій і чим більше залежатиме від мене, тим більше мій.

— Атож, він буде твій... Але він належатиме тобі, як належить людині собака. І це називається купити собі чоловіка.

— А хіба чоловік із капіталом не хотів купити мене? Тож чи треба дивуватися, що я, жінка, своєю працею хочу купити собі чоловіка?

— Усе те, що ти говориш, дівчино, дуже скидається на те, що твій дядько називає фемінізмом.

— Не знаю, та мені й байдуже це знати. Але скажу вам, тітко, не народився ще чоловік, який би міг купити мене. Мене? Мене? Купити мене?

У цю мить увійшла служниця й повідомила, що дон Ауґусто чекає сеньйору.

— Він? Зустрічайтеся з ним, а я більш не хочу бачити його. Скажіть йому, що я вже сказала своє останнє слово.

— Поміркуй трохи, дівчино, заспокойся; не сприймай це так. Ти неправильно витлумачила наміри дона Ауґусто.

Коли Ауґусто зустрівся з доньєю Ермеліндою, він попросив пробачення: Евхенія хибно витлумачила його наміри. Він, мовляв, формально звільнив од іпотеки будинок, і тепер він вільний від будь-яких боргових зобов’язань і законно належить своїй господині. І якщо вона вперто відмовляється отримувати ренту, то він теж цього не робитиме; так ці гроші нікому не приноситимуть прибутку, а точніше, складатимуться на депозит на ім’я своєї власниці. Крім того, він відмовляється від своїх претензій на руку Евхенії і хоче тільки, щоби вона була щасливою; він навіть готовий знайти добру посаду для Маурісіо, щоби той не мусив жити на ренту своєї жінки.

— Ви маєте золоте серце! — вигукнула донья Ермелінда.

— Тепер, сеньйоро, ви маєте лише пояснити своїй племінниці, якими були мої справжні наміри і якщо звільнення будинку від іпотеки вона вважає зухвалістю з мого боку, то я прошу, щоби вона пробачила мені. Але, думаю, відступати назад не варто. Якщо вона захоче, то я буду вінчальним батьком на її весіллі. А потім подамся в далекі й тривалі мандри.

Донья Ермелінда покликала служницю й сказала, щоби та покликала Евхенію, бо дон Ауґусто хоче поговорити з нею.

— Але сеньйорита щойно пішла з дому, — відповіла служниця.

Розділ шістнадцятий

— Ти нестерпний, Маурісіо, — сказала Евхенія своєму нареченому в комірчині воротарки, — абсолютно нестерпний, якщо ти й надалі так поводитимешся і якщо не позбудешся цієї млявості, якщо не докладеш зусиль, аби знайти собі роботу й ми могли одружитися, то я спроможна на будь-який нерозважливий учинок.

— На який нерозважливий учинок? Ну ж бо, скажи мені, люба, — і він почав пестити їй шию, накрутивши на один із пальців кучерик дівчини.

— Якщо