Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

тому я трохи заспокоївся відносно нього. По-друге, світанок за дві години. Люди підуть на роботу, побачать, викличуть міліцію. Ті викличуть комуністів, бо кому ще той пам’ятник потрібен. Коли комуняки побачать, що їхню партійну касу вигребли, піднімуть на вуха усіх, кого можна, і нас швидко знайдуть. І ніякого Сосюру ми найближчими роками не поставимо.

– Да, це точно, – промурмотів Ліма. – Нас вирахують моментально.

– Якби ще там грошей не виявилося – фіг із ним, хай би лежав собі. Але якщо така історія, то краще назад поставити. Сумніваюся, що вони до річниці Жовтня туди полізуть, але якщо і полізуть, то часу на те, аби надійно заховати гроші, нам точно вистачить.

– Господи, Фірман, як же ти мене задовбав, – зітхнув Ромка, дістаючи мобільний, аби починати обдзвонювати тих, хто сьогодні вночі валив вождя з постаменту.

* * *

Сонце сходило невпевнено, вириваючи місто з липневої густої пітьми. Прохолода відступала, на вулиці, ніби гаряче молоко, виплескувалася біла і в’язка спека. Двірничиха Маруся, як і кожного ранку впродовж останніх п’ятнадцяти років, прибирала біля Леніна. Підмітала, відкидала вбік жовте від спеки листя з кленів. Раптом на постаменті, де стояв затишний і свійський районний Ілліч, її увагу привернув свіжий напис, якого вчора ввечері, коли вона йшла повз пам’ятник до крамниці, не було.

– «Кат», – прочитала Маруся великі літери, написані жовтою фарбою на темному гладесенькому камені.

Потім замислилася на хвилинку.

– Що за молодьож пішла ото, – провела мокрою ганчіркою по літерах, перевіряючи, чи легко змиється, але написові нічого не було, – безграмотні, як барани. Не «кат», а «кот», во-первих. А во-вторих – ну який же він кот? Це ж Ленін.

Маруся іще постояла під Іллічем, намагаючись зрозуміти, чого Леніна хтось обізвав котом, а також – що буде з державою, де молодьож така безграмотна, але потім махнула рукою, підхопила своє стареньке відро та пішла мести вулицю, здіймаючи у повітря хмарки золотавого пилу.

Квартира № 20

День, коли я почав умирати

Мене звати Сашко. Цієї осені мені мав би виповнитися двадцять один рік. Я закінчую навчання у політехнічному інституті, займаюся громадською діяльністю, пробую писати вірші. Зараз я стою на табуретці із зашморгом на шиї. Так, власне, через них, через ті вірші, а не через те, що ви могли подумати. Мені страшно, схоже, всі присутні не розглядають це як жарт, нехай і жорстокий. Я не бачу їх, мої очі зав’язані, але чую їхнє мовчання: важке, зосереджене, серйозне. Мене звати Сашко, мені майже двадцять один, я пробую писати вірші, стою на табуретці із зав’язаними хусткою очима та зашморгом на шиї. А чого у своєму житті добився ти?

Чи то стілець піді мною трапився якийсь незграбно змайстрований, чи то мене так трусить і рубає від млості водночас, але ця неприродна конструкція зі мною вгорі і з ним унизу похитується, змушуючи моє тіло напружуватися у крайніх точках амплітуди. Тоді здається, ще трохи-трохи, лише мінімальне відхилення – і моя опора скине мене у прірву, до дна якої я не дістану пальцями ніг якісь кількадесят сантиметрів. Спиною тече рясний піт, усі м’язи від напруження задеревеніли. У голові паморочиться. Намагаюся триматися рівно, до останнього вірячи, що це дурний сон чи розіграш.

Мотузка шкірою шиї відчувається інакше, ніж пальцями. Тримаючи її в руках, звертаєш увагу більше на технічні параметри. Доскіпливо фіксуєш товщину і довжину, перевіряєш на міцність, намагаючись розірвати у довільному місці. Та і все. Шкіра шиї більш сприйнятлива до тактильних відчуттів. Від неї не сховаєш потертості нитей, заплетеного візерунку волокон, їх м’якості та температури, нічого такого. Мотузка з кожним, дедалі ширшим розхитуванням впивається тобі в шию, врізається в тебе поступово, ніби ненароком, але впевнено. Втискається в тебе і твоє життя, відбираючи його міліметр за міліметром. У якийсь момент починаєш розуміти, як почувається молодий пес на повідку. Але це розуміння для тебе уже не матиме жодного значення. Просто констатація.

Мотузка на моїй шиї явно тонша, ніж зазвичай показують у фільмах. Там злодіїв вішають на якихось канатах. Що має символізувати цей канат, я не уявляю. Моя мотузка (ха-ха, «моя мотузка») однозначно тонша, але ніхто з присутніх не припустив, що вона може обірватися. Напевно, вони на цьому знаються. А значить, і справді не обірветься.

Що ж, чекаю удару, який виб’є з-під ніг стілець, сам дивуючись своєму спокою.

* * *

Якщо цієї миті використати якийсь прийомчик у дусі кінокартин Федеріко Фелліні та камерою з великого плану обличчя Сашка від’їхати трохи вбік і розвернутись, охоплюючи об’єктивом темне приміщення, де відбувається дія, то можна побачити дещо цікаве. Худе, бліде лице головного героя із зав’язаними очима та пересохлими від хвилювання вустами, що беззвучно і нервово рухаються, зникнуть. Ліву частину кадру займе високий, схудлий, весь убраний у чорне брюнет на табуреті із зашморгом на шиї та білою плямою замість обличчя. Біля нього стоять іще двоє, вдягнені менш траурно і готично. Праву сторону кадру займає відносно велика, як для невеличкої кімнати, група людей. Щось близько десяти осіб. Деякі сидять одиноко, деякі – обійнявшись. Вони сидять тихо і зосереджено, але ніякої напруги у їхньому мовчанні не помітно. Ледве освітлені лиця – розслаблені та спокійні. Хтось крутить у пальцях запальничку, хтось катає підлогою дзвінку порожню пляшку. Ліву і праву частини мізансцени розділяє умовний, але абсолютно зрозумілий кордон: три оплавлені, проте досі високі свічки, які своє танцююче жовте світло відкидають в обидві сторони.

Тиша така, що чути, як у кухні крапає вода зі старого крану. Вуха кількох найбільш чутливих осіб ловлять іще якийсь звук – швидкий і ритмічний. Це звукове тло вганяє їх у дрижаки, бо вони впізнають у ньому бахкання серця. Голосне і безпорадне. Очевидно, того, майже повішеного. Так, ніби тіло його раптом стало порожньою всередині ємкістю, а душа б’ється в ній, мовби тенісний м’яч, глухо та швидко гупаючи в порцелянові стіни.

«Він же розіб’ється на друзки!» – раптом спадає на думку одній із дівчат у залі під акомпанемент цього ритму, і їй хочеться крикнути, аби малого відпустили. Але всі довкола мовчать, ніби так і треба. Слова у ній висихають, черствіють, застрягають у горлянці, і вона відкашлюється ними, б’ючи себе кулачком у грудну клітину. Тоді зловісне звукове тло обривається. Це сусід її тарабанив пальцями по підлозі. Дівчина видихає і повертається поглядом до зашморгу, в якому, здається, тане, як дим, хлопчина, з яким вона цілувалася вперше лише годину тому.