Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

class="p1">Вона набагато більше за нього сподівається, що це таки дурний і жорстокий розіграш. Це ж бо він прийшов сюди вперше, майже нікого тут не знає і, схоже, до останніх хвилин не підозрював, куди саме потрапив. А вона – вона знає тут усіх і кожного мінімум по два-три роки. Вона знає, що ці люди бувають справді жорстокими, часом не мають даху та гальм, але в цілому вони на світлій стороні. А отже, вбивство – це не їхнє. Тому їй уся сцена здається стрьомною, але не смертельно небезпечною.

* * *

Я глибоко вдихаю. Несамовитим зусиллям волі намагаюся розслабити м’язи спини, стегон та литок. Ризикована штука: розслабиш трохи більше, ніж треба, – і вже за секунду матимеш вивернутий карк. Проте мені вдається. У це було важко повірити ще півхвилини тому, але амплітуда мого розхитування на стільці поступово вгасає. Моє тіло повертається під мій контроль. Ось останнє, ледве помітне коливання стихає, і я відчуваю поверхню табуретки підошвами обох ніг. Яке щастя – ця тверда опора! Цікаво, чи не так почувався екіпаж експедиції Колумба, виплентавшись із безнадійної бурі і ставши на тверду землю одного з Карибських островів? Закладаюся, що саме так, як я зараз. Солодке відчуття позиційної перемоги, коли смерть несподівано відступила, відійшла на крок, дала тобі спокій на якийсь час. Є можливість розім’яти задерев’янілі мускули, віддихатися.

Я глибоко вдихаю. Намагаюся, наскільки це взагалі можливо, привести до ладу власні думки. Що там вони від мене хотіли, про що була суперечка? Вірша їм розповісти? Свого? Та розповім, продекламую, виплюну його їм, не проблема! Я, звісно, теж молодець, завівся, почав пафосні якісь речі казати, але затягти мені петлю на шиї – це справжнє свинство і несправедливість. Козли.

А вона? Цілувала так, ніби робить це взагалі вперше в житті – голодно і якось невміло. Притискала мене до стіни в коридорі, одразу при вході. Стіни були обклеєні старими, ще, певно, з шістдесятих, шпалерами із гладкою целофановою поверхнею. Вона трохи задерла мою футболку, і я відчував, що шпалери липкі та, попри липневу спеку, прохолодні. Дивно, що нас ніхто не побачив. Могли б і морду набити. Легко могли б, це ж їхня жінка, жінка з їхньої зграї. Варто лише було побачити настороженість та електричні розряди в очах хлопців, коли хазяїн квартири, новий мій приятель, який мене сюди, власне кажучи, і запросив, знайомив із ними, своїми друзями. Усі були вигострені й уважні. До мене придивлялися, мене апріорі не любили і не збиралися мені довіряти. Цікаво, на що я розраховував, переступаючи поріг цього помешкання?

Але ось вона… вона по-іншому поставилася. Упродовж вечірки, поки всі потихеньку наливалися алкоголем, вона кілька разів опинялася поруч зі мною. Коли я вступав у якусь суперечку, відчував її біля себе. Ненавмисні доторки, невагоме тіло її подиху на моїй шиї і волоссі. Голоси, а слідом за ними і музика робилися дедалі голоснішими, ми всі перекрикували одне одного та потужні динаміки. У повітрі уже явно відчувався сигаретний дим, хоча господар спершу виганяв усіх курити на затишний балкончик і слідкував, щоб у квартирі не палили. Але потім попустився. І справді, спробуй вигнати десяток молодих, повних життя бугаїв на балкон! Закурювали просто в квартирі, намагаючись, утім, не смітити недопалками та попелом.

Але я виходив. Мені подобався цей балкон. Там на мене навалювалася інша музика, музика розпеченого міста. У подвір’ї було затишно і зелено. Я заплющував очі, затягувався, вслухався. Мені подобалося бути в буферній зоні поміж двома музичними матеріями – внутрішньою, із квартири, та зовнішньою, що її виконувало моє рідне місто. Музики їхні перепліталися і танцювали. Мені від розуміння цього паморочилося в голові.

Під час четвертого чи п’ятого перекуру я почув, як двері за моєю спиною відчиняються. Вона увійшла так просто і так просто поклала мені голову на плече, ніби ми давно були знайомі. Попросила сигарету. Запалила і собі.

– Як тебе звати? – Я спробував пригадати, як треба поводитися в ситуаціях, коли незнайома жінка вішається на тебе.

– Яка різниця?

– Це що, секрет?

– Ти будеш сміятися, але так. Жоден із них, – кивнула вона у бік дверей, – мого імені справжнього не знає.

– А несправжнього?

– Слухай, ти витрачаєш час на те, що тобі навряд чи знадобиться в житті, – вона видихнула дим мені просто в шию за вухом, і я відчув, як від цього починаю просідати, погано триматися на ногах.

– А що знадобиться?

– Наступної суботи у мене день народження, і я маю зайвий квиток на джазовий вечір у «Gung’u’bazz Bar». Наприклад, це.

– Оригінально, – усміхнувся я. – Так переконливо мене ще не клеїли.

Я повернувся до неї обличчям, вона дивилася мені тепер просто в очі. Була трохи нижча від мене, тулилася довірливо, але разом із тим так, що в мене не виникало ілюзій стосовно того, хто в цій ситуації має ініціативу.

– Та що тебе клеїти? Ти вже, – вона викинула недопалок на вулицю через моє плече і, ніби ненавмисне погладивши стегно, раптом розвернулася та вибігла з балкону, зникла у квартирі.

У віконці до кімнати я побачив одного з хлопців. Він дивився на мене холодно і розлючено, погладжував кулак долонею. Я розвернувся до нього спиною і докурював, усміхаючись сам до себе.

За якісь кілька хвилин вона, як молода кішка, підстерегла мене в напівтемному коридорі, поки вся компанія зібралася на кухні і господар проголошував черговий тост. Із несподіваною силою притисла мене до стіни, вперла свої руки мені у плечі, аж ричала, торкаючись вперше моїх вуст, але сам поцілунок був так разюче непередбачуваний, такий м’який та якийсь аж делікатний, що мені буквально землю з-під ніг вибило. Ну як опиратися такій м’якості та пристрасті?

Так, це жінка з їхньої зграї, вони мені за неї горло перегризуть, та й усе. Хоча, з іншого боку, те, як говорять із нею усі присутні, і те, як вона говорить із ними, видає їх із головою. Така собі тісна і розпечена молодою пристрастю спільнота, де всі давно одне в одного позакохувалися, а потім так само давно порозкохувались. Усі давно переспали одне з одним, з’ясували всі, дослівно всі непонятки, і тепер можуть говорити про будь-що в цьому світі. Справді, про все на світі, навіть про найінтимніші речі, яких, певно, і психіатру не скажеш, засоромишся. І саме тому до бажань будь-кого з їхньої зграї, навіть найбільш несподіваних, ставляться зі спокоєм та ледь не образливою байдужістю. Чужаків, звісно, їм не хочеться, але і