Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

б ледь помітною, але якщо цей процес повторювати достатню кількість разів, значення "нормального" розміру середньої зернини мало б поступово більшати. Археоботаніки (науковці, що досліджують рештки давніх рослин) називають такі більші зернини "культивованими"[51], аби відрізнити їх від зерна диких рослин та від цілком одомашненого зерна, що ми їмо тепер.

На той час, коли близько 11 000 років до н. е. мешканці Айн-Малаги поховали стару жінку та її маленького песика, мешканці Абу-Гурейри повисаджували жито вже так багато разів, що мали більші зернини. Це може видаватися дрібницею, проте (враховуючи любов археологів до каламбурів) такі зернини виявилися саме тими, що з них мав прорости Захід.

Втрачений рай

 

а півпланети звідти, з холодною зневагою до песиків та жита, льодовики танули далі. За сто тисяч років до того їхній поступ продер Північну Америку й створив величезні рівнини Середнього Заходу. Тепер їхній відхід перетворив зарослі лісами рівнини на болото, повне москітів. Екологи називають це упитим лісом — земля стає такою вологою, що дерева не можуть стояти рівно. Хребти з валунів та нерозталої криги захоплювали потоки з льодовиків у величезні озера. Геологи назвали найбільше з них озером Аґасис (рис. 2.1) на честь швейцарського науковця, хто ще у 1830-і роки першим усвідомив, що колись на землі мали бути глобальні льодовикові періоди. Близько 10 800 років до н. е. озеро Аґасис вкривало майже чверть мільйона квадратових миль західних рівнин, у чотири рази більше за теперішнє озеро Верхнє. Тоді сталося неминуче: підвищення температури та піднесення води зруйнували крижану стінку, що втримувала озеро.

Колапс спричинив катаклізм витікання, цілком відмінний від багатьох сучасних оповідей про стихійні лиха. У виразно неймовірному фільмі Післязавтра, наприклад, Деніс Квейд грає Джека Гола, науковця (очевидно єдиного), хто помітив, що наступного дня внаслідок глобального потепління має відбутися колапс полярних шапок. У Білому домі він каже президентові, що супершторм спричинить температури до 150°F і знищить Гольфстрим, що несе тропічні води до північних берегів Європи й дбає про те, аби в англійському Лондоні зими були не такі, як у Лондоні штату Онтаріо. Гол стверджує, що супершторм спричинить новий льодовиковий період і зробить більшу частину Північної Америки непридатною до життя. Не дивно, що президент ставиться до цього скептично. Ніхто нічого не робить. За кілька годин починається шторм, що захоплює Голового сина в Нью-Йорку. Настає час героїзму.

Я не буду псувати сюжет, переповідаючи вам, що відбувається у фільмі далі. Скажу лише, що близько 10 800 років до н. е., коли озеро Аґасис справді змінило напрям Гольфстриму, все відбувалося зовсім інакше. Супершторму не було, але протягом тисячі двохсот років, поки озеро стікало до Атлантики, світ знов поступово повернувся до умов льодовикового періоду. Геологи називають період 10 800-9600 років до н. е. пізнім дріясом за маленькою квіткою з напівзануреними пелюстками, арктичною/восьмипелюстковою дріядою (Dryas), що в ті часи рясно квітла на торфовищах. Дикі злаки, що годували постійні поселення Горбистих Схилів, уможливлювали існування куп відходів і дали нам мишей та собак, тепер росли не так рясно, давали менше зерна, й зернини були менші[52].

Людство вигнали з Едемського Саду. Більшість людей полишили постійні поселення, поділилися на менші групи й знов помандрували схилами пагорбів у пошуках харчів, так само, як їхні предки в найхолоднішу пору льодовикового періоду. Кістки тварин з Горбистих Схилів свідчать, що близько 10 500 років до н. е. газелей поменшало, бо люди їх виполювали, а емаль на зубах людей має періодичні смуги, ознаку хронічного недогодовування дітей.

Іншої катастрофи такого масштабу не було ніколи. Аби знайти паралелі, треба звернутися до наукової фантастики. 1941 року Айзек Азимов, тоді письменник-початківець, надрукував у журналі Приголомшлива наукова фантастика оповідання "Падіння Ночі". Дія відбувається на Лаґаші, планеті з шістьма сонцями. Де б лаґашці не були, світить хоча б одне сонце й завжди світло — крім часу Ночі, що відбувається один раз на 2049 років, коли всі сонця перебувають на одній прямій і їх затуляє місяць. Небо темнішає, зорі зникають. Нажахані натовпи божеволіють. Поки Ніч скінчиться, лаґашці руйнують свою цивілізацію й поринають у дикунство. Протягом наступних 2049 років вони повільно відбудовують свою культуру, аж знову настає Ніч і весь процес починається знову.

Пізній дріяс нагадує повторення Ночі: зміни земної орбіти спричиняють дикі гойдання між замерзанням та таненням, щокілька тисяч років лиха, подібні до стікання озера Аґасис, чисто витирають грифельну дошку історії. Однак, хоча "Падіння Ночі" — видатне оповідання (американські фантасти оголосили його найкращим науково-фантастичним твором усіх часів, і я готовий долучити до них свій голос), це не дуже добра модель з погляду історичного мислення. В реальному світі навіть пізній дріяс не зміг витерти з грифельної дошки геть усе. Насправді краще звернутися до давньогрецького мислителя Геракліта, що за 2500 років до того, як Азимов заходився писати, сказав: "Не можна двічі ввійти в ту саму річку".[53] Це знаменитий парадокс: коли ви вдруге ступаєте ногою в потік, вода, що її ви збурили першого разу, вже десь на шляху до моря й річка вже не є тією самою річкою.

Так само неможливо двічі мати той самий льодовиковий період. Коли близько 10 800 років до н. е. колапсувало озеро Аґасис, суспільства Горбистих Схилів були вже не ті, що під час попереднього льодовикового періоду. На відміну від лаґашців Азимова, земляни не збожеволіли, коли природа поставила світ з ніг на голову. Натомість вони застосували чисто людську майстерність та винахідливість і відбудували все, що вже мали. Пізній дріяс не повернув годинника назад. Зробити це неможливо.

Деякі археологи вважають, що, бувши далеко не Ніччю, пізній дріяс пришвидшив винахідництво. Як усі інші наукові методи, датування найранішого зерна культивованого жита з Абу-Гурейри має межі похибки. Дослідники стоянки зазначають, що хоча середнє значення дати появи великого жита становить близько 11 000 років до н. е., тобто раніше пізнього дріясу, знайдене насіння цілком могло бути зібраним і на п'ятсот років пізніше, вже після початку пізнього дріясу. Можливо, не лінощі й не жадібність поквапили жінок з Абу-Гурейри дбати про жито. Можливо, це був страх. Коли температури понижчали, а наданих природою харчів поменшало, мешканці Абу-Гурейри, можливо, взялися експериментувати й виявили, що уважний догляд дає змогу отримати більше насіння більшого розміру. З одного боку, холодна суха погода ускладнила культивування злаків; з іншого — суворіша погода підсилила мотивацію це робити. Деякі археологи