Читати книгу - "Перлини української класики"

Явдоха, зоставшись на Безверхiм хуторi? Там дiвувала годiв сорок дiвка, а звали її Солоха. Бiдна та пребiдна: нi одежi у неї не було i нiчого. Та ще на одно око слiпа, вiд паршiв волосся повилазило, i голова голiсiнька, як долоня; уся шия в чиряках та в пiстряках, аж тече; на щоцi огник; зубiв недолiк, горбатенька, курноса, тiльки ямка замiсть носа; на одну ногу крива i правої скарлюченої руки до рота не пiднесе. От таку-то кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти i замiсть кiс порозпускала кiнцi, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами i пов’язала їй на шию, та, як вже зовсiм убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сiла на другу, цмокнула, ньокнула… палички чкурнули скiльки духу, аж пил за ними хмарою. Прибiгши у село до церкви, Явдоха i каже Содосi: «Стiй же ти, дiвко, на рундуку, бiля куни, та держи в руцi отсю макiвку. Який козак прийде та озьме тебе за руку, та уведе вiнчатись, не дрочись, не царамонься, вiнчайсь смiливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця». Солоха стала i дожида, а Явдоха мотнулась до свого дiла.

Олена ж з старшою дружкою знай iдуть та поспiшають у село, щоб поспiти до вутренi. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то вiн гарний, чорнявий, повновидий, якi то в нього уси шпетнi i який сам увесь лепський та моторний. Як же, iдучи, де тiльки зiйдуть на перехрестя, то старша дружечка кiсточкою, що дала Явдоха, тричi панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: «А геть, нелюбе! «; то Олена її i пита: «Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?» – «Та то я, панночко, пiр’ячко зняла, на кунтушi було прилипло». То Олена i стане вп’ять про пана Уласовича казати, та вже не з так його похваляє; то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другiм перехрестi i уси поганiшi, чим у пана Халявського; далi вже вiн i сякий, i такий, i стидкий, i бридкий, i поганий, i мерзенний. А як дiйшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розв’язала шнурочок, на чiм повiшений був капшучок, а у тiм капшучцi була жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце та лобова кiсточка, та Микитового слiду трохи. От як розв’язала, а той капшучок i спав, так що Олена i незчулася; от вона зараз i крикнула: «Цур же йому, пек йому, тому Забрьосi, не хочу та й не хочу за нього замiж. Вернiмося, сестро, додому». – «Та чого ж вертаться? – каже дружечка. – Постiймо хоч трохi у церквi; коли ж пан сотник до тебе пiдiйде, щоб шлюб приньмати, то ти тут i вiдкинься. Се ще йому стиднiш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш…» – «Отсе справдi, що так, – каже Олена, – таки тут йому межi очi i плюну. Ходiм же у церкву».

Увiйшла в церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церквi – нема пана Уласовича. Вже швидко i вийдуть, а його нема; от вона то почервонiє, як мак, то побiлiє, як полотно; усе, сердешна, боїться, щоб вiн не ввiйшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тiльки що дочиталися до «во утриє iзбивах», аж шасть у дверi: свашки, свiтилки, бояри, дружко, пiддружний, старости; та усе не простi, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тiльки поцмокай! Ще важнiш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиї ходив та, оженившись на нашiй дякiвнi, у нас у селi попом став. А за таким-то поїздом увiйшов i молодий… Хто ж то такий? Олена так i затрусилася, як вздрiла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщiй тим реп’яхом, що вiдьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: «Причепись вп’ять». Олена пiсля сього так i згорiла, та промiж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сiп! i каже: «Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я їй, суцi, тут же очi видряпаю. То я було обожеволiла, а тепер умру, коли мене покинеш…» – «Та я ж за тим, панночко, i прийшов, щоб з тобою закон прийняти», – сказав пан судденко та й потяг її за руку до стiльця, а вже пiп був поєднаний. Не забарились, проспiвали «лозу плодовиту», окрутили круг стiльця, звелiли молодим поцiлуватись, вчистили з молодого пiвкопи та й вiдпустили, додому, а самi зосталися то свiчки гасити тощо.

XII

Смутний i невеселий ходить по хатi пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарнiш, i виголившись чистенько, i чуб пiдстригши любесенько. Ходить вiн по хатi, куди ще звечора приїхав з Конотопа у село, щоб у вутренi вiнчатися з панною хорунжiвною Йосиповною, як учора домовилися. Тiльки що вдарили в дзвiн до утренi, вже вiн i скочив, i розбудив пана писаря Пiстряка, Ригоровича, що покликав його у старшi бояри.

Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; i як вже була пора, то, одягнувши новi, кримських смушкiв, кожухи, стали виходити.

– Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенiя. Приспi-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защiпкою глумляєтесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сiни, – так кумандував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не вiдчиня.

– Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!

– Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар. – Дверi суть на празi, а праг на дверях. Востягнiть лишень плямку…

– Так яка тут у чорта плямка? Стiна гола, а дверей катма. От сам додивись!

Кинувсь пан Пiстряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей та й клямки не налапа; сама стiна стала перед ним. Шука один, шука – аж употiє, свариться другий i перемiнить його; стане скрiзь обмацувати – нема та й нема!

– Що за недобра мати? Де у гаспида подiвалися дверi? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всi дзвони передзвонили.

– Видiх, дверi, отверзающиїся сiмо i овамо i се не бi! – так гарчав Ригорович, аж патли на собi рвучи. Далi каже: – А що сотворiмо, пане сотнику? Розверзiм об’ятiя i приступiм на прикосновенiє, дондеже сотворимо совокупленiе.

– Та кажи менi просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а вiн ще письмом очi ковиря. Кажи-бо просто.

– Прикосновенiє, осязанiє, сирiч мацанiе. Дадiте вашу десницу у мою шуйцю, та й будемо разом мацанiє воспроiзводити круг усiї хати, чи не сокришася де дверi во онiм мiсцi або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.

Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От i прийнялися мацати по стiнi. Один iде ув один бiк, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! «Чи є, Ригорович?» – «Нiсть! iщезоша, яко дим». – «Ходiм дальш». Вп’ять пiшли. «Чи обрiли, пане Уласовичу?» – «Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! морока та й годi!»

Облапають усю хату, зiйдуться вп’ять докупи… нема дверей, та й нема. Вп’ять розiйдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зiйдуться. Нема! Вже б радi хоч би вiконце намацать, так i те кат його зна де дiлось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сiв на долiвцi та давай уголос: «Вже досi i вутреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась-дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой лелечко, лелечко!» А пан Пiстряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями i тiльки що хотiв щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип дверi!. шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська вiдьма, що сама таку мару на них напустила i дверi вiд них сховала.

От i загомонiла на них:

– Чи ви подурiли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вiнчатись? Але затого вийдуть з вутренi, i молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.

– Ох, тiтусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсiм бiда.

– Смущенiє велiє учинися, – сказав Ригорович, спiдлоб’я приглядаючись на Зубиху. – Сiя двер, з ню же проiзведенiє сотворяєть увесь род чоловiчеський, бисть погибшая; i се паки обрiтеся, но како? не вiм!

– Розкажи ти, пане Микито, менi по-людськи, а його нiхто не второпа. Що тут з вами за привиденiє було? – так питала Явдоха, буцiмто i не знала нiчого.

– Тут таке