Читати книгу - "Перлини української класики"

– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже вiдьма. – Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Iди лише з боярином швидше до церкви та й бери свою дiвку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тiльки бери ту, що стоїть на рундуку, бiля куни, та у руках червону макiвку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, i на Олену, хоч її i побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з макiвкою твоя. Бач, прибiгла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще злiша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе дверi викрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцiмто вона i слiпа, i крива, i чирякувата, i коростява, i буцiмто вона зовсiм не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посмiялася над нами. Вiнчайся смiливо; а як прийде вiд вiнця, так я усе злеє вiдверну i її, стару суку, прожену. Бiжiть же швидше. – Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дякiвськй та й сказав сам собi: «Догадавсь!»

От нашi хлопцi, подякувавши Явдосi усяк за своє, мерщiй пiшли собi. Поки дiйшли до церкви, аж вже усi повиходили, тiльки самi попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свiчечки мiняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поїздом i духу не зосталося. А Солоха стоїть собi на рундуку, бiля куни, макiвку у руках мне i жениха жде. Пан Микита на неї зирк! так у нього у животi i похолонуло. Хороша краля! Дививсь, сердешний, на неї та, здохнувши важко, i каже:

– Що то за проява стоїть?

– Мню, – каже писар, – яко сiя єсть єдиная iз семидесяти дщерей царя Iрода, їх же вiн, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п’ята поганка, i прочиї їм же нiсть числа, Аз же мню…

– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи дiло. Чи це перевертень, чи се вона справдi така?

– Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжiвну, Йосиповну, пре-велелiпную дiвицю, єгда же разсмотрю її грiховними, плотськими очима, то обрiтаю її iз’їдомою паршами паче усiх мерзостей усього лиця землi. Аз же мню, яко сiє єсть обаванiє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, еже устрої посмiяння ради тресугубо-анахтемськи проклятої вiдьми київської.

– Так що ж, пане писарю, брати?

– Та берiть, добродiю. Аще совiсть не зазрить, берiть. Сотворiте совокупленiє, а по совокупленiї усякої обаванiє iщезаєть, яко дим, i расточається, яко прах перстний.

От пан Уласович пiдтяг живiт та пiдiйшов до Солохи та й каже:

– Чи не соiзволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти?

А Солоха i загугнявила:

– Соiзволяю.

Мерщiй побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, i ввiйшли у церкву та до стiльця.

Не забарились i їх обкрутити. Панотець і каже: «А поцiлуйтесь!» Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву, та з радощiв i викинув поповi аж п’ять алтин, та усе денежками, і пiшов з своєю молодою у Безверхий хутiр. А старший боярин, пан Пiстряк, кишки рве зо смiху, та бiга по селу, та збира свiй поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.

XIII

Смутний i невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторi, бiля панських хат, дивлячись, що панна хорунжiвна, Олена Иосиповна, сидить на посадi з паном судденком, Дем’яном Омеляновичем Халявським, а бiля нього стоїть… Солоха! Дiвка гарна, чепурна, одягна… бо що було на нiй до вiнця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорца, дiрява, розхристана, i тiльки що шматком старої плахти зап’ялась та й годi. От усе убрання на нiй! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська вiдьма, за той бешкет, що вiн їй на рiчцi i над рiчкою при всiй громадi зробив. А й не вiн же то, коли по правдi сказати; то поравсь з нею пан Пiстряк; вiн i пана сотника на се навiв; ну, та знаєте, що на свiтi усе так iде: що писар збездiльнича, так йому i нiчого; а суддя здуру, не знаючи дiла, пiдпише, так вiн i у вiдвiтi; на ньому усе лихо i складеться.

Стояв-стояв пан Уласович довгенько i розуму не приложить, що йому теперечки на свiтi й робити! Забiг би на край свiту, та уже шлюбу не розiрве: казав-бо при вiнчаннi, що «не покину її аж до смертi». А як гляне у вiкно, – його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспiвують вже не так, як учора, замiсть Микитки та вже Дем’янка, а слiпий скрипник, сидячи у сiнях, що е духу скрипить Дербенський марш, а бiсова вiдьма, Явдоха Зубиха, замiсть матерi сидить у червоних юхтових чоботах з пiдковами у п’ядь, а на головi кибалки, що усе-то зять, пан Халявський, надарував, та ще вона визирне до нього у вiконце та й глузує над ним: так аж об поли б’ється руками i зубами клаца.

Пан Ригорович мав було покинути i своє боярство i притулитися до чужого весiлля, бо бачив, що тут i страва усяка мудра, i горiлки багацько, i поштують наподряд усiх, не розбираючи, хто першу п’є, а хто вже i п’яту. Пiткнувсь було, так йому i чарки понюхати не дали, i у хату ходу не дали: «Іди, – кажуть, – собi на своє весiлля». От вiн подумав, що, каже, «живе покину, а мертвого пiду ськати», плюнув їм через порiг та й пiшов до свого доїзду.

От їх дружно зiбрав усiх i каже:

– А що ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє дiло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону i скiнчати; вже й нерано.

Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грiшне Солошине тiло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стiл, страви ж було усякої наварено, була ж i горiлка, була й варена. Таки нiчого сказати: було дiло з порядком.

Чи спiвали дружечки, чи не спiвали, чи танцювали парубки з дiвчатами, чи не танцювали, а мерщiй подiлили коровай та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м’якесеньких подушечках спав би вiн з панною хорунжiвною, i усе… i теє… а тут довелось лягати на своїй паничiвськiй перинi, та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту бiду, збираючись на паннi Йосиповнi женитись, Пазьку, таки наньмичку свою, що йому усегда пiсля обiд у головцi ськала, вiдпустив до пана писаря до того ж дiла.

А сидячи на посадi з своєю Солохою, як вздрiв Пазьку, що прийшла на весiлля дивитися, так… аж оскома його узяла…

Ну, сяк-так переночували. Яка не була Солоха, а прийшлось тiй, що замiсть матерi, по закону хомут надiвати, як водиться часом по весiллям у городi…

Ще дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибiг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючцi запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина… i коням чуби, i музицi i руки, i скрипку, i чуб, i уси червоними лентами поперев’язували; i покривали молодих у церквi. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч i є стьожка, є й хустка, та ба! не вивезло. Повiв Солоху покривати дружко… на смiття, по закону. Лихо нашому пановi Забрьосi та й годi!!!

Зiбралися люди, лагодяться калач роздiляти, змовляються, чим пана Забрьоху дарувати: «Сякий-такий, а вiн є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не вiдбудеш; а коли не так, то вiн таки своє коли-небудь вiддячить». От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, i вже пан Пiстряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записувати на стiнi, хто що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує… аж ось i вбiг козак iз Чернiгова i зараз подав письмо до пана сотника вiд самiсiнького пана полковника чернiговського.

Надувсь наш пан Забрьоха, мов iндик, i став шикати, щоб усi заморчали, i каже: «Цитьте лишень, мовчiть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, менi нiколи; я теперечки