Читати книгу - "Перлини української класики"

Поки пан Пiстряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нiчого; як же став по верхам читати, так ну! – фiть! фiть!. та й тiльки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника чернiговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернiгов, як йому було писано, а замiсть того заполiскував у ставку, конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з пiвдесятка їх на смерть утопив; а далi, як вишукав промеж них вiдьму, та їй i пiддався, i чортяцi душу закрiпостив, та й лiтав у вирiй, мов той птах заморський, що усi люди бачили, i дивувались, i полякались, а деяким малим дiтям i переполох виливали, так-то добре кумандував пан сотник над своєю сотнею; так за те його з сотничества i змiнити…

Як се почув народ, так i вжахнулись, i стоять, роти пороззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся… i казати б то, i у горлi застряло, i поблiд, i посинiв, i зопинився, i сльози пустив. А Ригорович йому i каже: «От так же, пане сот… чи то пак вже, пане Микито! Так тобi i треба. Ти вже було дуже розiбрався, i вже й писаря не слухав, i мав умнiший його бути, та, бач, у вирiй лiтав, та сотничество i пролiтав. Се ж ще на першому листку так написано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усi, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому i на ралець з гостинцями iдiте».

Та й – перевернув папiр, уси розгладив, озирнув усiх, щоб дивилися на нього, i кахикнув тричi по-школярськи, i став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як вiн бажав i щиро надiявся, i з тим i Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотнi узяли судденка, Дем’яiа Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, i голову похилив, i довго думав, думав, далi пiдняв голову та й каже собi: – «Дарма! пiдiб’юсь пiд нового та й буду над ним орудувати. Недовго буде панувати. Пошию i сього у дурнi, його i замiнять, тогдi вже, певно, я буду. Оставайся ж, пане сот… чи то пак, пане Микито, з своєю Солохою, а я пiду до нового пана сотника, Дем’яна Омеляновича, i той подарунок, що лагодив тобi на весiлля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцi, за мною?»

– Я! я! я! я! – заревла громада i потягли з хати, незважаючи, що й чарки поналиванi i калач дружко покраяв. I що то сказати: усi, i дружко, i пiддружий, i бояри, i усi розiйшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нiкому було й страви їсти, що на обiд понаварювали.

Оттаке-то було весiлля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному мiстечковi паном сотником!

XIV

Смутний i невеселий увiйшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар, Прокiп Ригорович Дiстряк. Та, ввiшедши, так i поточився на лаву, схиливсь на стiл та й заголосив…

– Не задавай жалю, Ригорович! – каже йому Уласович. – Тут i так нудно на свiт дивцтись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хiба чи не напала i на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?

– Бодай усi на свiтi i Солохи, i Пазьки, i Явдохи, усi, усi покоростявiли, то менi й байдуже. Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздраженiя!

– А менi що за нужда? – казав Микита, згадавши, як вiдiйшов вiд нього Пiстряк, почувши, що його змiнили, i не дав йому нiякої порадоньки, та ще й у вiчi насмiявся.

– Не возпом’яни моїх первих беззаконiй, друже! Нинi i аз грiшний у просторi содержуся.

– Як так? – спитав Уласович; а Пiстряк по-своєму, по-письменницьки, i розказав, як вiн прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотнi, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, i як той, каже, «воззрiв на нього гордям оком i нечистим серцем, аки на пса смердяща», i звелiв йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такiм i об такiм дiлi. Ригорович захотiв помудрувати i, щоб з першої пори зануздати пана сотника по-своєму, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своєму. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писаревi: «Не так!», а писар йому ув одвiт:

«Так! я вже знаю, що по-моєму лучче буде!»

Пан сотник крикнув: «Пиши по-моєму!», а писар каже:

«Я на те писар, я знаю, як i що треба!» Як же пан сотник розлютується, як крикне:. «Так ти вже не писар, сякий-такий сину!» – i почав коренити i батька, i матiр, поперед Забрьошиних, а далi й Пiстрякових, i ввесь род їх, а далi самого Пiстряка лаяв-лаяв на всi боки, та в потилицю вигнав його з хати, i змiнив його з писарства, а намiсть цого настановив пiдписчого, хлопця, блазня, «єго же, – так закiнчив Пiстряк, – не єдиножди за возлобiа чухрав i по лядвiям поруганiє чиних».

– Скажи менi на милость, Ригорович, – питав Микита Уласович, – хто се нам таку пакость укрутив?

– Оле менi! – здихнувши, казав Пiстряк. – Враг рода чоловiчеського, Явдоха Зубиха, великоiменитая вiдьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетiв єси, аки птиця пернатая; вона обуяла i панну хорунжiвну, нинi паню Халявську; та ще – ох! – i сотничку, воєже би iмiти непреткновенноє намiренiє соїтися з тобою у брак; вона i до убитку тебе препроведе; вона i глумленiє над нами вчинила, похитивши в нас дверi; вона преврати гнусообразную твою пану Солоху – нехай здорова буде! – замiсть лiпообразної панни Олени i одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть i вина, i причина, i предмет. А все сiє учини ув отмщенiє за поруганiє над лядвiями єя. Вотще ми її, друже, замiсть прочуханки, не сожгохом, яко язичницю, хварисейку, садукейку i митарку, у пещi халдейськой!

– Так подаймо на неї лепорт! – казав Забрьоха. – Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позмiняли та ще мене на Солосi оженили. Нехай її посадять у колоду…

– Овва! – здихнув Ригорович i каже: – Не iмать нинi властi над нею нiхто. Панi сотничка учинила їй парчеве возглавiє, сирiч очiпок, i нову намiтку, i плахту; а пан сотник Халявський пристави до її раба i даде коня, i месника, i дiлателя, щоб i дрова рубав, i воду возив, i кота годував. I дана їй власть на усьому лицi земному i чаклувати, i обаяти, i глумитися цiлоє врем’я i полвременi.

– Так, знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрi, до себе в гостi. Перш, почастуєм, а далi надаєм тусанiв, i щоки їй попiб’єм i зуби останнi повибиваєм.

– Плюнь, друже, на сiю Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде пане i обаче.

– Та й випиймо ж!

От Уласович i гукнув на Солоху, а вона їм уточила i унесла, чого треба було. Стали кружати. Повицiджувавши гарненько скiльки там носаток, з журби ледве розiйшлись по хатам. I пiсля того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нiчого їм було бiльш робити… Минулося панство!

Закiнченiє

А сюю повiсть, або казку, та розказував менi покiйний Панас Месюра – коли знаєте; i вона дуже довга. Там є таке, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному мiстечковi Конотопi намiсть Микити Уласовича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, i його з сотенства змiнили. А його жiнка, себто Олена Йосиповна, що була панна хорунжiвна i попереду жила у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, так щось там… якось-то… гм! проброїла… не знаю, що i як… тiльки мужик їй i очiпок збив, усi патли пообривав, i очi попiдбивав, а далi пiдрiзану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намiсть Прокопа Ригоровича Пiстряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та пiвголови йому уподовж оббрив, та й прогнав вiд себе…

Усiм же їм се сталося ось за що. Пану Забрьосі – щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як вiн є начальник, та щоб робив по правдi, щоб слухав, що приказано вiд начальства, а то йому начальство предписує у поход iти, може, боронити народ вiд неприятеля, а вiн узявсь заполiскувати жiнок, бач, топити відьом, щоб вернули дощ на землю; буцiмто вiдьми можуть проти небесної сили яку капость на свiтi зробили? Усе йде по божому повелiнiю. Та щоб