Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Василь погорджав усіма і насміхався зі всього, кажучи, що він давно вже сам собі вибрав наречену, яка йому найбільш до вподоби. Не хотів спочатку про це нікому говорити, але тепер оголошує всім, що закоханий в Оринину дочку Галю, що признався їй і вже отримав від неї згоду.

Почувши це, Антін вельми засмутився і раїв йому відмовитися від цього наміру, бо про Орину ходять чутки, що вона жінка лиха і чарівниця, а яблуко від яблуні недалеко котиться, то, може, і дочка буде такою. Проте всі поради були даремними і Василь ще частіше почав відвідувати Оринину хату.

Дивлячись на його прихильність до Галі, одні сусіди із сміхом казали:

– Пізнав рівний рівного, буде пара дивная.

Інші хвалили: Галя буде доброю жінкою і не піде материними слідами. Були і такі, що казали, мовби його любов не справжня, а мовби йому піднесли щось у напої, і хоч він і запанібрата з чортом, а таки трапив на спритнішу і сам був зачарований.

Щиро старався Антін змусити його відмовитися від свого наміру. Нарешті пригрозив, що відречеться його, таку невістку не прийме до хати і молодим на господарство нічого не дасть.

– Я й не прошу ні в кого нічого, – відповів Василь. – Знайду все сам, добуду і гроші. І такий опікун, як ти, може, сам прийде колись до мене за позикою.

Антін пішов до кума Мартина. Був це чоловік поштивий і говіркий, готовий кожному дати раду і допомогти, тому і любила його вся волость. Мартин охоче пообіцяв придивитися до цієї справи і вирятувати парубка від того захоплення. Дав навіть слово, що затоваришує з ним і відговорить від женячки.

Коли Василь почув від опікуна, що не буде мати жодної допомоги, вирішив шукати скарби, хоч би й були вони закляті чи силу сатанинську мали. За дві версти від нашого села був при дорозі пагорб, оточений з двох боків сосновим лісом. А на пагорбі лежав величезний камінь, який люди називали Змієвим. Старі люди про нього оповідали так.

Одного разу влітку тихої, погідної ночі з півночі на південь летів, палаючи вогнем, змій, ніс нібито з собою багато золота і срібла грішникові, який продав чорту душу. Бачили це подорожні і люди, що верталися з панщини. Раптом розкололась блакить неба, розлилося велике світло, люди, молячись, впали на коліна, а змій, вирізьблений променем небесного світла, завмер‚ упав на пагорбі і перетворився на камінь. Скарби ж, золото і срібло, які він ніс із собою, самі закопалися в землю, і з того часу з’являлися вночі в різних кінцях пагорба в різних образах. Одні бачили на камені Плачку, яка витирала собі сльози вогняною хустинкою; інші, ідучи пізньої пори дорогою, зустрічали карликів, чорних і товстих, як діжечки, що котилися пагорбом; іншим ввижалися чорні козли, що скакали із землі на камінь, а з каменя на діл, і багато інших дивовиж.

Казали, що коли хто насмілиться біля цього каменя заночувати, тому ті скарби і дістануться. Василь був сміливим, не боявся нічого, адже раз уже з сатаною, що їхав на вихорі, вітався, як з братом.

Після заходу сонця, коли вечірній сумерк закутав поля, подався він на пагорб і сів на камінь. Хмари закрили небо, темно в полі, усюди глухо, в лісі, що чорнів перед ним, озвалася сова; Василь побачив, як снували перед ним тіні, повзли з-під каменя, сикаючи, вужі, стрибали навкруги страховиська з собачими головами і козлиними ногами. Василь сміливо поглядав на це, міркуючи, що зараз йому з’являться скарби. Раптом побачив, як хтось повернув з дороги і наближається до нього. Це був Мартин.

– Що ти тут робиш? – запитав, усміхаючись. – Напевно, скарби шукаєш?

– Шукаю, але чого ти прийшов? Ти затримав мене на порозі великого багатства, вирвав з рук моїх щастя, отже заслужив, аби я тобі голову каменем розкроїв.

– Не гнівайся. Я розкажу про кращі скарби. – І, сівши біля нього на камені, сказав: – Слухай, Василю, ліпше йди додому. Здоров’я, поштива праця – це найдорожчий скарб для гарного чоловіка. Погано, коли хто шукає допомоги від нечистого. Ти ще молодий, працюй, Бог допоможе. Антін, опікун твій, дітей не має; коли будеш слухняним, то все, що має, тобі заповість.

Василь розгнівано сплюнув і, бурмочучи щось, одійшов.

З того часу не вертався додому. Антін, бачачи його велику затятість, заспокоївся і чекав, що з цього вийде. Знайомі приносили різні звістки про Василя. Одні казали, що знайшов якусь гультяйську зграю та зайнявся розбоєм, а набуті гроші пропиває в шинку. Інші – що живе в Орини, навчається чарам, і навіть бачили, як він з Галею і Ориною ходив лісами і болотами біля озер, збираючи трави, на яких ніколи роса не висихає.

Мартин хотів би зустрітися з ним, але не випадало. Не насмілювався йти до Орининої хати, боявся гостинності чарівниці.

Одного разу в неділю надвечір подався Мартин до шинку з надією, що, може, зустрінеться з Василем. У шинку було людно, Мартина запросили до столу, частують горілкою. Жид Есель радий гостям, наливає горілку, ставить на стіл і крейдою записує на стіні рахунки, домовляючись, що коли восени буде новий хліб, то приїде до них, пригостить господарів горілкою, а ті віддячать збіжжям.

Зайшла мова про Василя і його любку, одні хвалили Галю, що гарна дівчина і була б доброю жінкою, коли б вийшла заміж за гарного чоловіка, а не за Василя, який побратався з чортом; інші ж Василя, Галю і Орину називали негідними людьми. Коли ця суперечка затягнулася, Есель, що стояв у кінці столу, сказав:

– Послухайте, ви несправедливі до Василя. Василь – чоловік добрий і дбайливий; коли прийде з товаришами до мене, то завжди платить готівкою. А Галя, ай то Галя, гарна дівчина, одягається, як панянка, та і в Орині я нічого поганого не бачу. Ну і що, коли вона чаклує? Вона чаклує, щоб мати гроші, а гроші дуже потрібні кожному; вона і допомагає: лікує зіллям людей.

Раптом відчинилися двері‚ і зайшов Василь з піднятою головою, шапка – набакир, а з ним кілька дружків. Роззирнувся й, побачивши Мартина, насупив брови.

– Як ся маєш, Василю? – привітався Есель. – Давно тебе не бачив, вже дні три. Я і моя Сара думали, що з тобою таке, а тепер оце щойно гомоніли з людьми про тебе.

– Я знаю, що люди