Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

– А може, Василь просить горілки солодкої? Я саме привіз із міста, хоч вона й коштує дорого.

– Дай дорогої. – І кинув кілька гривеників на стіл.

Жид вмить поставив келишок і пляшку горілки.

Люди за другим столом поглядали на це здивовано і перешіптувалися. Максим, який уже добре собі закропився, голосно розсміявся:

– Ого! Як бачу, ти, брате Василю, розбагатів не по-нашому, вже п’єш панську горілку. Напевно, ночував коло Змієвого Каменя і знайшов гроші або, може, Орина, що має бути твоєї тестьовою, якимись чарами насипала тобі срібла повні кишені.

Василь зиркнув з-під лоба зі злістю:

– З тобою ніхто з нашого товариства не говорить і ніхто до розмови не просить, то й не мішайся, а то так зав’яжу тобі вуса, що другий раз не відважишся дурниці верзти.

– Зав’яжеш мені вуса? Ой-йо-йой! Дивіться, вже навчився чаклувати від Орини, уміє вуса зав’язувати! Дивись, щоб не скалічів так, як твоя майбутня тестьова. А чи знаєш, чому вона на ліву ногу кульгава?

– Мовчи, коли з тобою ніхто не балакає.

– Ніхто не балакає, то будуть слухати. А я розкажу всім – послухайте! – розкажу вам, чому Орина кульгава. Це їй від Грицька подарунок. Сам оповідав мені під секретом.

Одного разу ввечері, як сонце сіло, повертався він з косою з поля додому і почув‚ що чарівниця кличе корів, називаючи кожну за її мастю. В вечірній тиші чути було, як по селах відзивалися муканням корови; замукали також і в його оборі. Він перелякався, що залишиться без молока, і побіг туди, звідки чувся голос, щоб довідатися, хто та чарівниця, підкрався тихенько і що ж бачить? Орина, сидячи на плоті з розкудланим волоссям‚ диким співом насилала чари.

«Буде біда, – подумав собі. – Треба їй як-небудь перешкодити». Побіг він додому і поклав над дверима в оборі свячені трави і воскову свічку. Ледве одійшов кілька кроків, бачить, прилетіла сорока і стала розкидати трави і дзьобати свічку. Грицько кинувся в хату, схопив рушницю, набиту дрібним шротом і вистрілив – посипалося пір’я, проте сорока полетіла геть.

Наступного дня він почув, що Орина поранена в ліву ногу і лежить хвора у ліжку. Зрозумів усе і подумав собі: «Буде мати пам’ятку». Проте боявся помсти, бо вона незабаром зав’язала на нього залом у житі. Але залом він спалив на осикових дровах, і чарівниця сама ледь не загинула.

Василь в гніві схопив пляшку, кинув її в Максима і попав у самі груди. Тут вони підскочили одне до одного, і зчинилася бійка.

На щастя, з поблизького маєтку їхав верхи економ і, почувши пронизливий крик орендаря, завернув до корчми. Есель вибіг назустріч економу.

– Ай, добродію, бійка в шинку, насильство, що ті п’яниці шкоди мені наробили!

Економ зіскочив з коня і звелів негайно припинити бійку, бо завтра за пиятику всіх суворо покарають і кожен заплатить за вчинену шкоду. Парубки вгомонилися. Економ вигнав їх з корчми і вони розійшлися в різні боки, погрожуючи одне одному відімстити.

Назавтра в маєток прийшла заплакана Орина і оповіла панам, що незичливі люди всюди говорять про неї, мовби вона напускає чари, щоб шкодити іншим, робить на збіжжі закрутки і відбирає молоко в корів. Присягалася, що ніколи нічого подібного не чинила. Звичайно, старалася людям допомогти у хворобах, лікуючи їх зіллям, сила яких тільки їй відома. І ця незичливість до неї панує у всій околиці. Про Василя, якого обмовляє Антін, також говорять, мовби і він побратався з чортом. Але ж і це тільки вигадки. Справді, Василь – чоловік молодий, нестриманий, бо ще не спробував у житті біди, але з часом переміниться. Він упадає за її донькою, але і цю сироту люди кривдять, лихе про неї говорять.

– Чув я про Василя, що він не слухає свого опікуна, і начебто зустрічався з вихором та вітався з ним, ніби зі своїм братом. Цього не варто робити, краще жити з Богом. Скажи Василеві, нехай не займається дурницями та ходить до церкви і працює. Ну, іди ж додому і заспокойся, я твоїй доньці справлю весілля в маєтку, бо чув, що дівчина вона гарна і працьовита.

Того ж дня пан наказав покликати Антона і щоб Василь перепросив свого опікуна. Антонові ж наказав, щоб не боронив Василю одружитися з Галею, а допомагав їм, бо вони обоє сироти. І сам обіцяв виділити йому найкращі землі і дати худобу на розплід.

За кілька днів дали пробощу на заповідь. А там і весілля справили.

Пан з Антоном дали молодим усього, що ті потребували, щоб завести заможне хазяйство. Але Василеві з господаркою не велося. Одна біда його підстерігала за іншою. Виженуть пастухи отару в поле, вибіжить з лісу вовк, схопить барана і втече. Коли роззирнуться, то виявляється, що то Василів баран. І скільки це не повторювалося, то завжди вовк ніби навмисне вибирав тільки Василеве. Ходять гуси полем, вскочить лисиця і подушить їх – гуси теж Василеві. А то, було, корова його заблукала біля озера й провалилася у болото, поки прибігли на допомогу, вже втопилася. І ці нескінченні страти довели його майже до злиднів.

Якось загорівся бір, збіглася вся волость, та не дали ради, полум’я, як хвиля на озері, розійшлося по всьому бору. Шугаючи вгорі, воно охоплювало густими лапами ялини і сосни, а дим, як страшний туман, закрив усе небо і землю так, що ледве можна було дихати. Неподалік був Василів будинок, іскринка залетіла на тік, і згоріло збіжжя.

В ті дні селяни казали, що це відімстив Василеві Полісун, якого він колись вдарив каменем, коли той звірів і пташок переганяв з одного лісу в другий. Тоді то один дід напророчив йому пожежі і мор на худобу. Василь з горя ще частіше почав провідувати шинок. Його дружина і теща працювали день і ніч і старалися відвернути його від лихого. Але він знову навернувся до безбожних своїх учинків.

Одного разу Антін, Мартин та інші, хто йому щиро сприяв, прийшли до Василя ввечері і пробували напоумити, щоб терпляче приймав усі свої біди: може, колись Бог усе й перемінить на краще. А тут якраз насунулася хмара і почалася гроза. Він в задумі сидів коло вікна, вітер завивав за стіною, а він, як непритомний, промовив:

– Мій брат, виючи, промчав повз мою хату і