Читати книгу - "Смерть Верґілія"

брама страху, й за нею постало могутнє, всеосяжне склепіння жаху. Щось моторошне охопило його воднораз зсередини і ззовні, щось огидно чуже підняло, підкинуло вгору, рвучко і люто, завдавши нестерпно-болючого болю, шарпонуло з усією страшною, дикою силою, що рве жили, забиває дух і вкидає у розпач, як це буває від першої блискавки на початку грози, щось пронизало все його тіло, здавило у горлі, смертю загрожуючи, смерть несучи, і все ж таки й далі приточуючи миті одна до одної, блискавично наповнюючи порожнини поміж ними тією незбагненністю, яка зветься життям, і йому майже здавалося, немовби разом із цією блискавкою ще раз зблиснула надія, це йому майже здавалося, тоді як його, в залізні лещата затисненого, вмить, не встиг він і оком змигнути, не встиг він і дух перевести, смикнуло угору, немов задля того, щоб тепер, можливо, навіть за одну цю відроджену мить, поки не згасло дихання, усе ж надолужити і незавершене, і змарноване, і втрачене; надія це чи безнадія — не знав він, знетямлений болем, знетямлений страхом, знетямлений заціпенінням, про це він не знав, але знав, що кожнісінька мить відживленого життя була дуже важлива й потрібна, знав, що лише задля цього зблиску життя, хай би тривав він довго чи коротко, його й підхопило, його й шарпонуло з одра заціпеніння, знав, що він мав утекти з цього ложа, цього простору, цього замкненого в стінах заціпеніння, де не було чим дихати, знав, що він мав знов далечінь побачити, відірвати свій погляд від себе, від теренів власного «я», від смерти пустельних теренів, знав, що він іще раз, ще один-однісінький раз, можливо, останній, мав охопити всеобшир життя, о, він мав іще раз, хоч один-однісінький раз побачити зорі, і ось він, стоячи рівно, заклякло, як у лещатах, що стисли все тіло зсередини й ззовні, незграбно, мов маріонетка, невпевнено переставляючи ноги закляклі, подибав від ложа знову до еркерного вікна й прихилився до лутки, виснажений і трохи пригнічений через слабкість свою, однак усе ще випростаний на повен зріст; потому, відвівши назад лікті й глибоко, рівно дихаючи, дав волю зголоднілим легеням, щоб знов розчинилася брама буття і щоб удихнуло воно потоки знову жаданих сфер.

Потреба дихати, звичайна, властива живим створінням потреба дихати — ось що погнали його сюди, але воднораз і не лише фізична потреба, але й палке бажання бачити, сприймати довколишній світ зором, вдихати видимий всесвіт і бути певним його існування. Знетямлений від ядухи, він застиг край вікна, підтримуваний могутньою десницею, що охоплювала все його тіло, й не пам’ятав, скільки часу вже так стояв — може, кілька хвилин, а може, й цілі години; відчуття часу поверталось поволі, шматками, ніби збиралося із уламків, і так само уламками, надовго ховаючись від страху перед ядухою, перед ядушними муками, знов поставав перед зором світ, пам’ять знов поставала пам’яттю, і так само лише уламками до тями доходило те, щó з ним діялось, помалу він усвідомлював, що йдеться не просто про «Енеїду» — йдеться про щось таке, що йому треба ще тільки знайти.

Тихо-тихо лежав тепер світ перед ним — сливе приголомшливо тихо після отого недавнього галасу й гуркоту; схоже, стояла глибока вже ніч; схоже, давно вже звернуло й за північ; зорі спокійно, велично світили на своєму величнім шляху, благовісно, могутньо, навіваючи спокій своєю незмінністю; і все ж таки, попри безхмарність, вражали вони своїм неспокійно-захмуреним виглядом, немов поміж обширом їхнім і обширом світу під ними напнулось якесь непроникно-цупке, похмуре, лиш оку приступне кришталеве склепіння, і ввижалось йому, ніби та демонічна розокремленість теренів власного «я», якої він і його тіло зазнали ще зовсім недавно, коли він лежав, наслухаючи, коли наслухав, іще лежачи, тепер перенеслася на світ за вікном і стала такою різкою, такою незмірною, якої він у самому собі ніколи не помічав. Обшир земний і обшир небесний відділяло і відгороджувало один від одного те склепіння так різко, що омріяний повів безмежности навіть не відчувався, що годі було навіть погамувати жадобу повітря, годі було пригасити страждання у грудях, бо ті випари, що напередодні огорнули все місто, не розвіялись, попри вечірній бриз, не розсмоктались, а лише обернулися на своєрідний тоненький пропасний серпанок, під тягарем загальної розокремлености застигли у своєрідні похмурі драглі, які нерухомо і незворушно висіли в повітрі, здавалися гарячішими від самого повітря і були такі непридатні для дихання, що гнітили майже так само, як задуха в кімнаті. Те, чим можна дихати, було немилосердо відділене від того, чим дихати не можна; немилосердо і непроникно нависала темна кришталева чаша, наглухо і невблаганно перепинивши доступ до сфер, доступ до дихання і до світів, і він стояв перед цією перепоною в лещатах десниці залізної, що підняла його з ложа й тепер на ногах тримала, і коли досі він, на земній розпростершись тверді й до прадавніх просторів сягаючи, сам був межею між верхом і низом, обом теренам одночасно належачи і безпосередньо із ними пов'язаний, то тепер він пронизував їх як окрема душа, що для зростання призначена і у своїй окремості, у своїм усамітненні знає, що їй, коли вона хоче почути глибини і верху, і низу, треба почути саму себе: той, хто спинився в земному часі, у земному, людському зростанні, кому доля судила те й те, — той величі сфер повік не спізнає; лише зором своїм, лише знанням він осягне незмірну роз’єднаність сфер, лиш його погляд допитливий охопить їх і поєднає, лише його пізнання допитливе єдність відновить — єдність світу і його сфер в одночасності їхній, лиш у нестримному коловороті цієї допитливости він утілює теперішність своєї душі, її найпотаємнішу земну неминучість, одвічне покликання пізнавати.

Час цідився вгорі, час цідився внизу, заповітний час ночі, що знову вливався у жили його, знову вливавсь у шляхи небесних світил, десь поза простором приточував мить до миті, час, що знову дарований, що знову прокинувся, що не визнає над собою долі, непідвладний випадку, незмінні і незамінні його закони, нескінченна, вічна теперішність, що його прийняла…

Закон і час,

народжені один із одного,

постійно вони один одного скасовують і знову породжують,

взаємно себе віддзеркалюють і лише так являють себе,

ланцюг зображень і відображень,

він час обвиває, обвиває прообраз, повік

не в змозі їх охопити цілком, і все ж

над часом підноситься знову і знову,

поки в останнім відлунні гармонії їхньої,

поки в останньому символі

смерти символ і символ життя поєднаються,

в образі втілена