BooksUkraine.com » Сучасна проза » Кав’ярня на розі 📚 - Українською

Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

189
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Кав’ярня на розі" автора Оксана Сайко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 34
Перейти на сторінку:
мені їхати невідомо куди, шукати Ілону… І як я їй усе поясню, якщо книжка без пам’ятного напису, а отже — не має для неї цінності? Я уявила, як жінка ввічливо всміхнеться, здвигне плечима, стримано подякує й зачинить перед моїм носом двері. Подумала: а що, якби мені спало на думку розгорнути книжку раніше? Чи не відмовилася б я від своєї ідеї? Я нерішуче м’яла квиток у руках. Щось мене стримувало й не відпускало. Напевне, це була моя впертість: не хотілося визнавати свою поразку, не хотілося, щоби все обернулося саме так, як я щойно собі уявила.

А може, не варто думати про найгірше? Може, для неї виявиться значущою вже сама книга, яка була для неї із тих, що не відпускають? Може, історія їхнього з Арсеном кохання для неї пов’язана не стільки із тим палко наївним написом, як власне із сонетами Шекспіра, і це найважливіше? Зрештою, що буде, те буде! Як каже дядько Роман, іноді варто ризикувати, щоби не жалкувати про втрачений шанс. Я зиркнула на годинник і вже не зволікала. Вибігла на перон. До відправлення електрички залишалося п’ятнадцять хвилин.

Я заскочила у вагон, електричка рушила. Я сиділа і дивилася у вікно, за яким у мряці пропливали мокрі дерева та небо, що нагадували розмиту акварель, і почувалася так, як, мабуть, почуваються усі відчайдухи: була сповнена рішучості та шаленства. Мені здавалося, що ніякі перешкоди не здатні мене зупинити, адже я роблю щось важливе й потрібне! Я здійснювала цю маленьку подорож задля сенсу, задля порятунку одного дивака… Заспокоєно віддалася плинові часу, який щомиті, під рівномірний стукіт коліс, наближав мене до моєї мети.

Станцією Рудаки виявилася маленька будка із напіврозваленою лавкою, всуціль списаною непристойними написами, біля якої валялося лушпиння з соняшника. Дощ ущух, і лише холодний вітер продовжував пронизувати вологістю. Обік станції тягнувся ліс та городи, за якими вдалині біліли хати. Десь перегукувалися птахи, чувся гавкіт собак та протяжне мукання корів. Повітря було напоєне запахами мокрого ґрунту, дерев і гнилого листя. Вдихнувши на повні груди цей абсолютно неміський аромат, який нагадав мені про моє рідне селище, я всміхнулася, відчувши, як разом із тим чистим вологим сільським повітрям у моїх жилах розливається впевненість. Якийсь час я простувала вздовж колії, поки зустріла чоловіка, котрий тяг тачку з кормовим буряком.

— Скажіть, будь ласка, — запитала я, — як мені знайти будинок Шовконюків?

Чоловік на мить спинився і, не дивлячись на мене, махнув у протилежний бік рукою:

— Туди вам треба. Он головна дорога, бачите? Там запитаєте, вам покажуть, — і пішов собі далі, тягнучи тачку.

Напевно, я тільки тепер зрозуміла, що заблукати у якомусь селі — це не прикрість, бо тобі завжди покажуть дорогу і спрямують, куди треба. Село розкриває обійми і щиро приймає тебе. На відміну від міста, воно рідко буває ворожим та настороженим до чужинців.

Поволі простуючи дорогою, я споглядала будинки, городи, вже приготовлені до зими, людей, які позирали на мене з цікавістю, і вже за мить відчула себе дуже затишно, так, наче не раз бувала тут. Якась дівчинка-підліток у подертих на колінах штанцях, що гасала туди-сюди на велосипеді в компанії молодших хлопчисьок, погодилася показати мені, де мешкають Шовконюки. Я ледве встигала за її транспортом, довелося бігти добрий шмат дороги, поки нарешті дівчинка разом зі своїм ескортом зупинилась у якомусь провулку, де дорога була буквально розмита дощем.

— Ви б ту хату самі не знайшли, — недбало сказала моя провідниця, мабуть, щоб скидатися на дорослу. — Вона зовсім непримітна.

І, як виявилося, дівчинка мала рацію. Низенький будиночок буквально ховався за гіллям крислатих ясенів, які, здавалося, сторожили його. Вікна були малі, з тьмяними, немов постарілими, шибами, і з такими ж тьмяними фіранками. Позаду визирав хлівець, у грязюці щось дзьобали кури. Поіржавіла сітка, якою було загороджене невелике подвір’я, обросла кущами черемхи, й низенька хвіртка була майже непомітна.

Здіймаючи бризки з калюж і щось весело вигукуючи, дівчинка з хлопчаками та собаками гайнула геть. Штовхнувши рипливу хвіртку, я зайшла у двір, наблизилася до хати, постукала. Двері відчинилися надто тихо й поволі. Так відчиняють їх люди старі та немічні. За мить на порозі, мов з’ява, постала літня жінка у хустці. Висока, худа, із втомленим лицем, поораним зморшками, з очима, в яких щось погасло чи віджило, бо вони були такими ж тьмяними, як і шиби на вікнах. Вона не зронила й слова, тільки очікувально подивилася на мене, насупивши вицвілі брови.

— Доброго дня, — заговорила я. — Скажіть, а тут проживає Ілона? Я маю їй щось передати.

Жінка швидко відступила на крок, ніби відсахнулася, й пильно, якось навіть дивно, зазирнула мені у вічі, тоді сперлася на одвірок і криво посміхнулася.

— А що такого ти маєш їй передати?

— Книжку від її старого приятеля, — відказала я.

— Від приятеля?

— Від приятеля її дитинства. Колись вона залишила йому цю книжку на збереження. Для неї вона була дуже дорогим подарунком… Гадаю, вона пам’ятає, хоч минуло стільки часу…

— Авжеж, — втомлено зітхнула жінка, — минуло стільки часу.

Мені здалося, що жінка не зовсім зрозуміла, про що йдеться, та й не дуже намагалася. Її очі, ковзнувши моїм обличчям, застигли, дивлячись додолу. Запала мовчанка, від якої я почулася ніяково, так, наче моя присутність була тут недоречною.

— То можу я побачитися з Ілоною? — несміло запитала я.

Жінка підвела погляд, але так поволі, наче це коштувало їй неабияких зусиль.

— Ти хочеш бачитися із Ілоною? — перепитала вона. — Не ти перша про неї питаєш. Дивно, так сьогодні про неї раптом згадали, у такий звичайний день… Треба ж, згадали… Як щось виявилося потрібно, то згадали… Он де, он там її й шукай, — жінка махнула рукою за хату.

— Де? — не зрозуміла я.

— Он там, — повторила жінка. — Ходи, я проведу городом, так швидше. Там є стежка.

Ми оминули подвір’я й хлівець, і, відхиливши похилу хвіртку, вийшли на город.

— Вибачте, — пробурмотіла я, трохи розгублено, — не зрозуміла… Де саме вона живе? Куди мені потрібно йти?

— Он туди, туди, — все махала рукою жінка. — Там її знайдеш, якщо добре шукатимеш.

За городами розляглося пасовище, виблискувала великою темною плямою водойма, оточена плакучими вербами. Десь за обрієм губилися безкраї поля, а обік, зникаючи удалині, видніли похилені старі хрести сільського цвинтаря.

— То куди ж мені йти? — знову тихо спитала я.

— О-о-он туди, поміж полями… — протягла жінка.

Я зовсім розгубилася. Що ця жінка має на увазі? Чи не хоче вона сказати, що Ілона… Здогад пронизав мене й на

1 ... 27 28 29 ... 34
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кав’ярня на розі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кав’ярня на розі"