Читати книгу - "Золотий дім"

Те, що люди називають «назавжди», для нездатних до любові циніків насправді означає «напрокат». Я вище таких суджень — вони примітивні. Я вірю в своє добре серце і його здатність щиро кохати. Потреба існує, це очевидно, але її треба задовольнити — це передумова, без якої не може зродитися кохання. Щоб рослина росла, треба поливати землю. Коли маєш справу з великою людиною, мусиш достосуватися до її величі, і тоді вона відповість добротою, і треба укласти угоду, це нормально, можна сказати, це як полити землю. Я людина практична і знаю: щоб жити в домі, треба спочатку його збудувати. Спочатку збудуй надійний дім, а потім живи в ньому щасливим життям на віки вічні. Такий у мене підхід. Я знаю, що його сини мене бояться. Може, бояться за батька, а може, за себе, але вони думають тільки про дім, а не про життя в ньому. Вони не думають про кохання. Дім, який я будую, є домом кохання. Вони мають це зрозуміти, але навіть якщо не зроблять цього, я все одно продовжу будову. Так, вони називають його золотим домом, але чим він є, якщо кожна його кімната, кожен закуток кожної кімнати не наповнені коханням? Золото — це кохання, а не гроші. Вони ніколи ні в чому не знали потреби, ті сини, хіба вони колись чогось потребували? Вони живуть усередині магічного закляття. У величезному самообмані. Кажуть, що люблять свого батька, але самі плутають любов із потребою. Він їм потрібен. Чи вони його люблять? Мені треба зібрати більше доказів, перш ніж зможу відповісти. А йому треба в його житті кохати, поки він ще може.

Той, що з відьмою, має зрозуміти: батько — це чародій його життя. Той, що з дивачкою, має зрозуміти: батько — це його ідентичність. Той, у якого голова барахлить, має зрозуміти: батько — це його ангел.

Вони тривожаться за спадок. Мають зрозуміти три речі. По-перше, чи це правильно — виставити мене на вулицю після того, як я подарувала цьому чоловікові своє кохання? Певно, що ні, а значить, треба цей пункт прописати, це зрозуміло. По-друге, коли він мені дав до підпису угоду про наші стосунки, я підписала все, що він хотів, без дискусії, ось як я йому довіряю, ось як покладаюся на нього в коханні. Отож вони всі захищені й не мають чого мене боятися. По-третє, найбільше за все вони бояться появи брата або сестри. Вони бояться мого лона. Бояться, що моє лоно захоче заповнитися. Вони навіть не знають, чи їхній батько ще здатний сплодити дитину, але бояться. А що мені до того. Вони мають зрозуміти, що я — людина великої самодисципліни. Я сама собі генерал, а моє тіло — піхотинець, який виконує накази генерала. У цьому випадку я зрозуміла, що сказав мені коханий чоловік. Він висловився чітко. У його віці він не готовий повертатися до початку батьківства — завести дитину, із тими вересками, з тим гівном — дитину, яку він не побачить дорослою. Ось що він сказав. Цей пункт зазначений в угоді, яку я підписала. Дитину я викреслила. І так я вказала своєму тілу, своєму лону. З цим чоловіком, якого я кохаю, не буде жодної дитини. Наша дитина — це наша любов, і вона вже народилася, і ми її плекаємо. Ось чого він бажає, а з ним і я, бо його бажання є моїм. Оце і є кохання. Ось так кохання тріумфує над потребою. Оті сини з усіма своїми потребами — хай повчаться кохання від свого батька й від мене.

Монолог Баби Яги в шкірі Арсеньєвої

Я чекаю свого часу. Сиджу собі, куховарю, тчу свою павутину, схиливши очі, мовчу й даю говорити йому. Чудово. Я чекаю свого часу.

Усе це стратегія. Така мудрість павука. Тихо-тихо тчу. Нехай муха дзижчить. До того, як я з’їла її й убралася в її шкіру, я лежала на печі в своїй хатці, хатці на курячих ніжках, і чекала, а вони приходили до мене й ставали моєю поживою, аж нарешті прийшла й вона, та, яку я хотіла, і, замість проковтнути її, я пірнула в неї, дала проковтнути себе. Яка різниця, як це виглядає! Навіть якщо я дала їй себе з’їсти, все одно це я її з’їла. Це така особлива травна хитрість: зворотне поглинання їжею їдця. Отож прощай, хатинко на курячих ніжках у лісі! Прощай навіки, російський смороде! Тепер я напахчена й зодягнута в красу, а за її очима мої очі й за її зубами мої зуби.

Усе, що вона робить, нещире, кожне її слово — брехня, бо всередині в ній я смикаю за шворочки, обплітаю павутиною її слів маленьку мушку, цього старого недотепу. Він вірить, що вона його кохає! Ха-ха-ха-ха-ха! Ках-ках-ках! Це ж треба!

Дивіться, як я тепер заживу. Які авта, яка кухня, які хутра! Відтепер жодних польотів рейсовими літаками! Я ненавиджу літати рейсовими майже так само, як у ступі чи на мітлі. Чхала я на рейсові. Погляньте, як я прямую через приватний термінал — наче королева! Я сідаю в свій ПРЛ, а всі навколо плазують переді мною й дбають про моє схвалення, мій комфорт, мій відпочинок, мою насолоду. Спробуйте, яка м’яка моя постіль, який якісний мій спортивний одяг. У мене новий персональний тренер. Із ним жодного сексу! Обережно! Мало бракувало.

У традиційному світі відомо, що самицям метаморфози даються легше, ніж самцям. Жінка залишає батьківський дім, скидає своє прізвище, наче стару шкіру й прибирає прізвище чоловіка, ніби весільну сукню. Її тіло змінюється й набуває здатності вміщати, а потім виштовхувати з себе інші тіла. Ми призвичаїлися мати всередині себе людей, що нав’язують нам наше майбутнє. Може, життя жінки набуває свого значення за допомогою таких метаморфоз, такого ковтання й виштовхування, але в чоловіків усе навпаки. Коли чоловік полишає своє минуле, він позбувається значення. То що ж ці Ґолдени роблять — втікають у беззмістовність, в абсурд? Що це за сила така потужна, яка спрямовує їх геть від значущості їхнього життя? Тепер вони просто сміховинні. Вигнанець — це порожній чоловік, що намагається знову наповнити себе чоловічістю, привид у пошуках утраченої плоті й кісток, корабель у пошуках якоря. Такі чоловіки — легка здобич.

…Що? Що каже той дурник? Наймолодший син? «Настали часи багатьох метаморфоз, багатьох статей, і світ набагато складніший, ніж тобі здається, Павучихо на курячих ніжках!» Оце він хоче мені сказати, поки