Читати книгу - "Останній пророк"

і дволичної Ідумеї, були причиною того, що храм не мав ані стільки шани, ані стільки прибутків, скільки належало йому. Побожність і жертвенність підупадали, священиків віддавано на пониження й наругу! Це вони, ненаситні зайди, яким мало своєї землі, погорджують законом, нехтують звичаями Божого народу, обдирають і гноблять його гірше від давніх вавилонців і єгиптян!.. Це від них усе зло й нещастя цієї країни!..

Це були небезпечні думки — думки повстання й бунту. Кожен зокрема, мабуть, раніше подумав би і потім звірявся б з ними своїм співрозмовцям: Іродові шпики мали довгі вуха, особливо в храмі. Але ввечері, де ніхто вже добре не розпізнавав один одного, в юрбі, що піддавала охоти й мужности, ніхто не думав про обережність. Над натовпом пролетіло слово «Месія» і, як завжди в таких випадках, зразу викликало нестримний вибух. І юрба зразу розділилася на табори: фарисейський і садукейський.

Міцні своїм становищем керівників храму, бо з них, після смерти з Іродових рук останнього гасмонейського{21} первосвященика Гиркана, виходили первосвященики і більшість членів синедріону, — не любили садукеї цього слова «Месія». Бо воно нагадувало їм не лише про можливість кінця їхнього первосвященичого впливу, їхніх прибутків, їхніх привілеїв, але і про відповідальність за дружбу з римлянами й іродіянами. Фарисейські ж хаберими{22} — фанатичні приятелі закону — ставали від цього слова просто божевільними. Бо ж Месія мав прийти, щоб сповнити і підтвердити всі закони, якими трималося фарисейство. Тоді саме, під їхнім керуванням, що єдині не зраджували закону і народу, наступить на чолі з Месією влада Божого народу. Не лише в Юдеї, в Палестині, Сирії, Єгипті, але пошириться по всьому світі. Лише чужинці, тільки римляни, усьому на перешкоді!

Тому за садукеями стояли римляни, Ірод, їхні намісники й управителі, цілий апарат римської потуги. До фарисеїв горнувся простий нарід. Бо ніхто так, як фарисеї, не вмів підлабузнюватися до нього, стелити йому так під ноги облесливі слова про блискучу майбутність, не шкодувати приманливих обіцянок і сліз над сучасною недолею. Тому кожна згадка про Месію була достатньою притокою для порахунків між одними і другими. А сьогоднішнього вечора нагода для цього була, здається, аж занадто добра. І тепер уже ніхто не говорив про чужинців. Кожен був рабом лише власної переконливости. Починався спір за власні права й безправ’я. Починалася безголова сварка, безтолкове збіговисько причинних, завжди і всюди однакових, коли починали говорити власні амбіції. Такого гармидеру Захарій у левітському домі не чув ще ніколи. Він уже не міг опануватися, з усиллям звівся й сів. У кімнаті було майже цілком темно. Маленька лямпадка доблимувала, лише від отвору над дверима падало до кімнати трохи ясности. Але звиклому вже до темноти зорові було й цього досить. Хоч Захарієві закрутилася голова, але він поволі зліз із ліжка, тримаючись за стіну, просунувся до дверей, одсунув заслону і штовхнув двері. Вартових коло дверей уже не було, й він сперся об одвірок, з полегшею вдихуючи свіже повітря ранньої ночі.

Місячне світло сріблило двір, і в його сяєві натовп випадав збіговиськом галасливих тіней. Гармидер здіймався над ним туманом незрозумілих вигуків, мішаниною пристрасних слів, варвітнею[11] кодла псів, що поки лише метушаться, вовтузяться і гарчать, але ось-ось почнуть гризтися. Були всі проти одного й один проти всіх. Там кілька правовірних пророчих учнів скубало з усіх боків якогось менш певного законника, закидаючи йому запроданство і зрадництво, аж у вухах лящало. Там верещали про фарисейську дволичність, а там у кутку вже вхопилися за барки й витрушували один із одного рештки опору… Гризня зросла. Вже без піднесення, навпаки, з почуттям безсилої розгублености приглядався Захарій до цього видовиська взаємної злоби і понижування. Такого на храмовому подвір’ї він ще не бачив ніколи. І це все слуги храму! Ті, які прислуговують Вишньому і хотять учити нарід! З них прості, невчені й забуті законом мусять брати приклад! А вони так тут, без сорому й пошанівку, зводять свої дрібні порахунки. Це ж усе хаберими, які про простий люд — амгаареців{23} — завше висловлюються лише з погордою! Чого чекати від них у боротьбі з чужинцями? Поки вони гризуться між собою — римська каліґа[12] затопче кожен опір цього народу! Як хотять вони звільнитися від чужинців, коли вже поділилися самі між собою. Як вони можуть погодитися на головному, коли не хотять погодитися на дрібницях? Перегризуться між собою, а після знову покличуть чужинців. Як колись Сальомея, що покликала римського Цезаря! Згоди їм треба, згоди, а не цього взаємонищення!.. І Захарій стояв, підпираючи одвірок і тремтів від гарячки, нічного холоду і внутрішньої напруги.

А колотнечі, здавалося, не буде кінця. Навпаки, з прибуванням ночі пристрасті юрби розпалювалися ще більше. Не було жадної надії, що ніч припинить сутички. Ця пекельна варвітня буде, мабуть, тривати до ранку. Але раптово чийсь страшний зойк розітнув ніч. Зойк невимовного жаху на смерть пораненої людини. Він був ніби сигналом. Бо в той самий мент вбігла на двір храмова сторожа. М’язисті постаті — в одній руці смолоскип, в другій палиця — кинулися до гуртів. Усі пішли врозтіч. Подвір’я випорожнювалося з надзвичайною швидкістю. Усі стовпилися біля брами, підставляючи сторожі зігнені хребти, ухиляючи від ударів закриті руками потилиці. Когось уже схопили, й він із вереском пручався в міцних руках варти. А тіні від місяця і смолоскипів витанцьовували по подвір’ї дикий ідумейський танок.

Захарієм ніхто не цікавився, він далі з соромом і болем дивився на