Читати книгу - "Останній пророк"

цю полохливу втечу й нічого біля себе не спостерігав. Не завважив він, як темна постать вислизнула з клубка людських тіл біля брами й у притінку стіни, ніким не помічена, підбігла аж до сходів його ґанку. Одним скоком звинно плигнула на поріг, і, штовхнутий у груди, уже летів Захарій до кімнати, вже лежав на долівці, чиєсь міцне тіло притиснуло його до землі, й жилава рука затуляла рота. Завіса впала на двері, і темнота покою стала чорною, як безодня.

Захарій не дався. Увесь сьогоднішній день, сповнений насильства й образ, вибухнув у нім жадобою помсти. Він стріпнувся щосили й скинув зі себе напасника. Ухопився обома руками за чиюсь горлянку, але прудкий удар у підборіддя знов кинув його безвладного на долівку. Напасник сидів на нім і цупко тримав його за горло, гальмуючи дих.

— Пусти, — зміг лише з останніх сил прохрипіти Захарій.

— Будеш мовчати? — звучав зверху притишений голос. Стиск на горло послабшав, але цупкі пальці трималися горлянки, приправлені до дальшого тиску.

— Чого ти хочеш?

— Будеш мовчати?

— Буду! Лише пусти!..

— Присягнися страшною присягою!

— Присягаюся… страшною… присягою…

Пальці віддалилися від горла, стало легше дихати, але напасник і далі тиснув тіло долі, і щось холодне доторкнулося гарячої горлянки.

— Добре! Але як зрадиш — меч!

Так, це дійсно був меч. Його прохолодне лезо посунулося плазом по горлі й зникло. Знизу бачив Захарій, як над ним піднеслася довга постать. Потім рука посунулася по його руці й потягла догори.

— Устань!

Захарій сів, хотів устати, але знов сів, бо закрутилася голова. Тінь знизилася біля нього на долівку.

— Чого ти хочеш од мене?

— Нічого, Захарію. Хочу лише перебути в тебе, поки втихомиряться всі храмові подвір’я. Після піду геть. Говори лише тихше! Не бійся, Захарію!

— Перебудь тут. Звідки ти знаєш моє ім’я?

— Його сьогодні знає цілий храм.

— Поможи мені на ліжко.

Постать ухопила його попід руку, й Захарій ледь-ледь підвівся, зробив два кроки й знову лежав, простягшись на ложі. Постать присіла біля постелі. Біля дверей почулися кроки, шарудіння, рипнули двері, відступилася завіса, й голос левітського слуги обізвався до середини:

— Як тобі, Захарію?

— Добре, добре, Вараво!

— Потребуєш світла?

— Ні, ні! Дякую! Нічого не потребую! Буду спати!

— Спи з миром! Будь здоров!

— І ти теж, Вараво!

Захарій говорив із острахом, чув легке шарудіння біля постелі: незнайомий зник. Але кроки уже віддалялися від дверей, і темна постать пересунулася кімнатою. Обережно зашарудів дверний засув.

— Ти добре позбувся слуги, Захарію! Тепер я вірю тобі!

— А хто такий ти? Як твоє ім’я?

— Що тобі до того?

— Ти був серед тих на дворі?

— Так.

— Хто ти такий? Як твоє ім’я?

— Що тобі до мого імени, Захарію?

— Ти маєш меча. Значить, ти зелот{24}!

Захарій часто чув про цих фанатиків закону й народу, цих ненависників римлян, що завжди ходили з короткими мечами-сіками під плащами. Цього меча кожний зелот був готовий устромити, при зручній нагоді, в римського леґіонера або ідумейця. Були це члени страшного братства. Їх витереблювали іродіяни, боялися фарисеї й ненавиділи садукеї. Зненавиджені всіма пануючими й сильними, вони були джерелом безконечних леґенд, були уосібленням геройських Макабеїв, особливо серед молоді. Декого з них часом ловили, катували, засилали до страшних підземель гірської цитаделі Йотапати на довічні муки. Але викорінити їх не могли. За років тиші й спокою було їх мало, але вони не переводилися ніколи. Ставало народові гірше, й вони винурювалися у кожному закутку землі. Особливо ж там, де бували занадто вже незадоволені римлянами або Іродовими посіпаками. Тому панам землі здавалося, що ними заморена ціла Палестина.

— То ти зелот?

— Більше ніж зелот. Але не він.

— Садукей, фарисей?

— Ніколи!

— Хто ж ти? Чи не есей{25} часом?

— Ах, Захарію! Есеї не носять мечів і не ходять до храмових подвір’їв! — у голосі