Читати книгу - "Прибутні люди"

—Що тобі, хлопчику? — спитала.

Василько хоче вимовити: «Дайте, тьотю, шматочок хліба» і не насмілиться.

—Ти, може, голодний?

—Угу…

—Почекай.

Вона винесла окраєць свіжого хліба, такого пахучого, іцо у Василька набрався повен рот слини.

—Спасибі…

Вибіг за ворота. Бухало серце.

З того дня й повелось. Василько ходив по дворах і просив. Старався завертати в ті двори, де не було школярів, щоб не пекти раків перед своїми ровесниками. У неділю він обійшов півсела, і йому дали в двох місцях по куснику хліба, а в одній хаті три зморщені картоплини.

—Дожилися, — сказала мати. — Пішли діти попід віконцю. Але не лаяла Василька за це, а забрала хліб і віддала Мелані та Галі, а з картоплі зварила для всіх супу.

Та не спасало Василькове старцювання. Слабнув дід, слабнули Галя й Меланя. Одного ранку Галя розбудила всіх жалібним плачем, скаржилася на різкі болі в животі. Вона не могла сходити надвір. Поставили їй клізму. Болі втихли, дівчинка лежала бліда, личко було зрошене дрібним потом. Дали їй супу. Вона проковтнула дві ложки й викинула все назад.

—Жолудок став, — сказав дід.

—Молочка б їй, — сказала баба. — Що в тебе, Галю, болить?

—Живіт. І в грудях горить… — прошелестіла спеченими губами Галя.

Василько мотнувся по людях, випросив кухлик молока. Спарили його. Поїли Галю, а воно виливалось назад.

—Не приймає душа, — сказала мати.

Під обід Галя наче заснула. Усі ходили в хаті на пальцях, розмовляли пошепки. І раптом Галя сказала:

—А я все чую, — і додала, зітхнувши не по-дитячому: —Я вмиратиму, мамо…

—Що ти таке говориш, доню? Хай Бог милує, —перехрестилася мати.

Кинулись до Галі, обступили її, а вона завела очі під лоба, не бачить уже нікого й не чує, скільки до неї не гукали…

—Розтануло, як свічечка… — сказала баба Явдоха, заломивши руки.

Молився дід до образів за янгольську душу, просив прийняти її в Царство Небесне. А потім, при каганці заходився в сінях тесати домовину.

Після похорону стала мати перед образами, рвала на собі коси, кричала нестямним криком:

—О, діточки мої дороге-есенькі! Що ж мені робити з ва- ами?.. Не прогодую я вас. Помремо ми всі з голоду. Мати Божа, заступнице наша перед Господом-Богом! Поможи мені, врозуми, дай порадоньку. Як мені вберегти пташаток моїх дрібненьких?..

Дід і баба заспокоювали матір, вона страшними спухлими очима обводила всіх і заходилася ще більшим плачем. Та дід таки пробився до неї лагідним голосом, став нараювати:

—Продавай, дочко, хату. За хліб. Може, найдуться покупці. А житимете в нас. Поміщалися досі, то й далі якось помістимося.

Мати вхопилася за цю думку, як за Бога. Продати. Стіни там добрі, з дерева, і сволоки цілі, і вікна, одвірки, двері ще нові. Треба напитувати покупця. Це єдине спасіння.

Упросили сусіда ветеринара Євхима:

—Ви буваєте в багатьох селах, Євхиме Гнатовичу, попитайте, може, хто купить нашу хату на знос за хліб, а ми вже не поскупимося віддячити.

У школі перестали варити обіди, і Петрівні тепер сиділи дома, щоб не доривати взуття дощенту. Один тільки Василько добивав свої шкарбани, вештаючись із ранку до вечора по кутках села. Скоро він обійшов усю Гамарню й Калашники, далі став забиватися в сусідні села — в Хмільну, Бабичі, Пекарі, й за Рось, у Михайлівку. Тепер він завертав у двори вже сміливіше, бо знав, що сказати господарям і як сказати. Дід його навчав:

—Як увійдеш, Васильку, в хату, то скинь шапку біля порога, привітайся, перехрестись на образи й проси сумирним тихим голосом: «Дайте шматочок хліба або картоплинку».

На людей це діяло, та не в кожній хаті могли щось пожертвувати. Часто йому казали скрушним голосом:

—Іди собі, дитино, далі. Може, хто багатший, а в нас уже самим нема чого в рот покласти. Оно теж такі ж світять очима, — кивали головою на гурт малечі, що вовкувато тислася на полу.

Василько мовчки повертав і йшов до сусідньої оселі. Дома сиділи брати й сестри і ждали голодної смерті. Перед його очима все стояла покійна Галя, і ні злі собаки, ні можливі одмови не могли зупинити хлопця. «Перемруть з голоду всі, ой перемруть…» — шепотів хтось у ньому й гнав од двору до двору. Під вечір він приносив скибку-дві хліба, пару картоплин, грудочку макухи, бурячок.

—Ой, сину-сину, не прогодуєш ти нас, — казала мати.

—Хай ще й Іван іде, — буркнув Василько.

—Я не піду, — відмагавсь Іван. — Я не вмію просити.

—Дідусь оно навчать.

—Мені со-оромно…

—Ну і я більш не піду, — сердився Василько. — Нога моя не ступить у чужий двір!

Але вранці, після порожнього супу Василько знову вдягався мовчки, взував шкарбани, підв’язував під колінами мотузочками панчохи, пришиті замість халяв до опорків, брав полотняну торбу з-під книжок, палюгу від собак і бив ноги за Рось до розлогої Михайлівни. Примарно стояли понад Россю дерева в паморозі, мов загорнені в тоненьке скло. Склянням хрупала, дзвеніла пришерхла за ніч передвесняна санна дорога під важкими шкарбанами, і михайлівські собаки ще здалеку, на підступах до села вже чули, що він іде, й зустрічали голодним гавкотом. Василько минав ті кутки, де вже просив учора й позавчора, забивався на дальші. Зранку в нього жевріла надія, що сьогодні таки поталанить йому, що набреде нарешті