Читати книгу - "Маг"

— Спитайте його, чи міг би я навідати пана Конхіса.

Ні, це неможливо.

У Греції така цікавість, як наша сьогоднішня, — цілком природна річ. Здивувати тут може хіба що така стриманість, як у нашого співбесідника. Може, Конхіс і вибрав його саме за те, що тримає язик за зубами? Гермес звівся, щоб уже піти.

— А ви певні, що він не тримає в себе цілий гарем красунечок? — спитав Мелі.

Звівши брови й задерши синюшне підборіддя в безмовному запереченні, агояті презирливо відвернувся.

— Мужик неотесаний! — буркнув Гермесові в спину Деметріадес цю найприкрішу з грецьких дражнилок і торкнув вологими пальцями мою руку. — Друже, чи розказував я вам, як гуртом кохалися два пани і дві дами, з якими я колись познайомився на Міконосі?

— Так. Але я можу ще раз послухати.

Я почувався розчарованим і обманутим. Не тільки тому, що вже втретє довелося вислухати докладний опис способу, яким утішався той квартет акробатів.

До кінця тижня мені вдалося вивідати трохи більше в школі. Під час війни тут проживало тільки двоє моїх теперішніх колег. Кілька разів вони зустрілися з Конхісом, але після того, як у 1949-му поновилися шкільні заняття, ні разу не бачили його. Перший учитель мав Конхіса за колишнього музиканта. Другий вважав, що це закоренілий цинік і атеїст. Обидва зійшлися на тому, що він дуже дбає про недоторканність свого особистого життя. Під час війни німці примусили його перебратися в село. Якось вони спіймали кількох андарте — бійців Опору, що приплили з материка, і наказали Конхісові власноручно стратити їх. Він відмовився й разом із кількома односельцями пішов на розстріл. Якимсь дивом він не був убитий наповал і врятувався. Напевно, саме цю історію й розповів нам Сарантопулос. На думку багатьох місцевих людей, зокрема всіх тих, у кого нацисти під час акцій відплати вбили родичів, Конхіс мав би виконати наказ. Але все це в минулому. Хай навіть він неслушно вчинив, зате во ім’я Греції. Відтоді й ногою не ступив у селі.

А тоді вийшла наяву одна нібито й дрібна, але доволі дивна річ. Про те, чи обмовлявся Джон Левер’є, Мітфордів попередник, та й сам Мітфорд про своє знайомство з Конхісом, я розпитав кількох людей, крім Деметріадеса, що працював у школі тільки рік. Усі як один відповідали, що ніколи такого не чули. Природна відповідь, бо ж Левер’є був замкнений, «надто вже глибокодумний», як висловився, постукавши пальцем себе по лобі, один із педагогів. Так склалося, що останнім, кого я розпитав, став учитель біології Каразоглу. Запросивши мене випити кави в його кімнаті, він соковитою ламаною французькою запевнив, що Левер’є ні разу не був на віллі, бо інакше сказав би про це. Каразоглу знався з Левер’є краще, ніж інші викладачі; цих двох поєднало захоплення ботанікою. Попорпавшись у комоді, він видобув коробку з аркушами паперу й засушеними квітами впереміж. Усе це зібрав і спорядив Левер’є. Довгі й докладні примітки, написані напрочуд каліграфічним почерком й викладені з фаховою термінологією, кілька майстерно виконаних тушшю й аквареллю ескізів. Неуважливо гортаючи цей гербарій, я впустив на підлогу аркуш з засушеною рослиною, до якого прикріплено папірець із додатковими заувагами. Папірець вислизнув зі скріпки й упав окремо. На його звороті я побачив початок листа. Рядки закреслено, але їх можна було прочитати. Стояла дата — 6 червня 1951-го, тобто два роки тому. «Шановний пане Конхісе! Боюся, що, відколи ці неймовірні…» На цьому текст обривався.

Я не признався про цей випадок Каразоглу, а він нічого не зауважив. Саме тоді я твердо постановив навідатися до пана Конхіса.

Уже й не скажу, чому він раптом так мене зацікавив. Мабуть, почасти тому, що на острові не траплялося чогось справді цікавого й допікала звична рутина. Почасти — через загадкову фразу Мітфорда й лист Левер’є. Почасти — і це, здається, найважливіше — через мою незбагненну впевненість у тому, що маю право на цей візит. Обидва мої попередники були знайомі з тим відлюдником і не хотіли про це говорити. Тепер настала моя черга.

А ще цього тижня я написав листа до Алісон. На конверті вказав адресу Енн, що мешкала на поверх нижче в будинку на Рассел-сквері, й долучив прохання передати листа Алісон. Написав мало. Мовляв, я згадав тебе кілька разів. Тепер уже знаю, що це за «почекальня». Можеш відповісти, якщо справді захочеш, а якщо ні, то я тебе зрозумію.

Я усвідомлював, що на Фраксосі спогади затягують у минуле. Тут так багато простору, така глибока тиша, так мало зустрічей, що дуже легко випадаєш із сучасного й минуле видається в десять разів ближче, ніж насправді. Цілком можливо, що Алісон віддавна про мене не згадує й уже встигла переспати з кількома мужчинами. Отож я вкинув листа у скриньку так, як після кораблетрощі кидають у море пляшку з посланням, не дуже сподіваючись на відповідь.

Наступної суботи не повівав звичний бриз і запанувала нестерпна спека. Почалася пора цикад. Вони цвірчали проразливим уривчастим хором, ані на мить не знаходили цілковитої злагоджености, різали вуха, пиляли нерви й зрештою так в’їлися звичкою, що коли одного дня враз замовкли під довгожданим заливним дощем, ця тиша видалася вибухом. Завдяки їм сосновий бір зовсім переінакшився — наповнився міріадами життів, став вуликом з невидимою, зате добре чутною енергією і втратив свою бездоганну самотину. Бо ж, крім цикад-цицикі, в повітрі трепетали, бриніли, дзижчали карміновокрилі коники, сарана, великі шершні, бджоли, комарі, оводи й безліч безіменних комах. То тут, то там серед дерев зависали хмари докучливих чорних мух, і я, пробираючись поміж дерев угору, лаявся і ляпав по собі долонями, як новітній Орест