Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

Тоді Малхут постає перед Творцем в якості чоловіка і зветься Володарем. Зі слова МА — «що» — відходить буква хей (А), що визначає жіночий рід, і натомість входить буква юд (І), утворюючи слово МІ — «хто».

Малхут — цариця — одягає вбрання біна, розуміння, і відтак зветься Володарем. Чому розуміння входить на місце жіночого начала? Звідси можливі два пояснення: перше — жіноче й розуміння несумісні, отож, аби дістати розуміння, слід відмовитись від ознак жіночності; а друге — розуміння приходить тільки туди, де доти мешкало жіноче, і перетворює його на досконале світло мудрості.

Коли так, навіщо ж малхут перебирається в чоловіче вбрання? Шукаючи відповіді, вона лише замінила одне питання іншим. «Що наробила ти?» — говорить Всесильний Хаві. «Хто зробив це?» — говорить пророк Ішаяху. В питанні цьому «що» змінюється на «хто», і провина обертається любов'ю, отож, любов — єдині ліки від гіркоти провини.

Я завинив, бо не мав достатньо любові у серці своєму. Страшно мені, бо «хто», Творець, кличе мене, як кликав Каїна, питаючи: «Що зробив ти?» Наче Каїн, відповідаю: «Велика провина моя, і немає їй пробачення».

* * *

— Свято — це марнота, — невтомно твердив Ян, — а гуртове святкування — марнота марнот. Те, що було святим, стало публічним, а отже втратило будь-яку цінність. Просто ще одна нагода для заробітку чи пиятики.

І все ж таки свято мало якусь магічну владу над серцями та головами. Міла походжала по хаті в рушнику, мугикаючи різдвяний гімн; обличчя її було замурзане мастилом з товченої жаби, нігті були довгі, сріблясті й страшно тхнули розчинником; на канапі, мов п’яний окупант, розляглася блискуча чорна сукня. Міла любила Різдво, пластикові ялинки, барвистий папір для пакування, як і, власне, сам нестямний ритуал пожадливого роздирання подарункових згортків. Усе це давало їй якусь дивовижну наснагу, котру Янові все ніяк не вдавалося збагнути.

Він сидів у куточку, сторожко спостерігаючи за Мілиними еволюціями. Нараз йому здалося, що він зрозумів — не існує універсальних святинь. Добре, коли можна розділити з кимсь будення, але незмірно важливіше знайти того, з ким можна розділити власний священний гай.

— А чого ти не вдягаєшся? — зупинилася коло нього Міла. — Так і підеш на прийняття в халаті?

Як вона смачно промовляла оце «прийняття» — так і чулося сичання шампанського та гомін натовпу. Янові заздалегідь уже ломило скроні.

Міла присіла поряд.

— Ти схожий на кота, який впав до ванни. Мокрий і злий. В тебе щось болить?

Болить? Ниє, задавнене, незагойне… Як давно він не бачив її? Тиждень? Два?

— Все гаразд, — промимрив він, — зараз, піду вдягнуся. І змий, будь ласка, оце страхіття. В мене аж серце заходиться, коли ти отак зненацька…

Міла скорчила хижу пичку.

- Бу!

Ян слухняно схопився за серце.

Що ж поробиш… Слід було жити далі, наче нічого не сталося. Радіти святу, нехай навіть писок лусне від щиросердого усміху. Нехай.

Прийняття (і шампанське, і натовп, як годиться) мало місце в столичній опері, де, за вельможним велінням Гадюки, було винайнято хол та суміжні території. Рекламний відділ мережі радіостанцій доклав увесь свій гігантський творчий потенціал, аби прикрасити і «забрендувати» приміщення, як то кажуть на їхній дикунській говірці. Величезна ялинка із кульками корпоративних кольорів, струнний квартет, як годиться, та неминучі таці з крихітними канапками…

Традиція, як не крути, незгірш за вертеп та різдвяні гімни.

Міла спершу принишкла під тиском буржуазної пишноти, тримаючись за Янів лікоть та боязко позираючи довкіл. Втім, дуже скоро вона зобачила якихось знайомих, обережно відчепилася від буксиру та поринула у світські теревені, миттю розшарівшись від компліментів та легкого вина. Міла вочевидь почувалася тут, як у рідній стихії; та і не виключено, що подібні заходи якраз і влаштовують для таких, як вона, невимогливих до розваг, але спраглих нагоди показатись у вечірніх уборах.

Ян же, навчений гірким досвідом, зумисне не повечеряв і мав нині чим себе зайняти — вдумливою дегустацією всіляких канапе, кошичків і тарталеток. З ними, принаймні,