Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

генетичне джерело, не дало нації зникнути. Українці народжувалися, по 5–10 на хату, якраз у селі, і сільська сім’я відтворювала генофонд. А тепер що із тою легендарною українською сім’єю? Розіп’ята на континентальному розпутті. У селі більшість сімей — некомплектні. Чоловік або жінка — остарбайтери. Ростуть діти-напівсироти при живих батьках. І батьки ті бачаться між собою раз у кілька років! І ця гуманітарна катастрофа — мільйони люду, то кожна друга хата.

— Зона між живими і мертвими, і ненародженими. Стирається зона. Пекло падає на землю, і смерть взяла владу над селом. Але ми ще з вами цього Різдва живі. І за то маємо дякувати Богу. І що ви там наколядували, Славку? — Петрушка відганяв сумні думи.

— Та то, що кіт наплакав, — бідкався касир. — Тридцять тисяч гривень. То якщо не рахувати того, що дав ваш брат. Той його Сікач вийшов на двір до колядників і дав конверт — 10 тисяч гривень. Разом сорок тисяч.

— Ви від нього не беріть. Нащо ти взяв, Славку? — одне і те ж щоразу.

— Я би так зробив, як ви сказали, як було торік, — виправдовувався столяр. — Він суне ту коверду, я її шпурнув йому межи очі. А тепер він сам до людей не вийшов, а того бугая випустив. Коли вже відійшли люди, він мене скрутив коло паркана і каже: бери, падло, бо вб’ю. І передай братану, що якщо він Петру Павловичу буде заважати про народ дбати, ми його зробимо головою небесного уряду.

Посада обліковця у райземресурсів виробила у психології Григорія надмірний хист до прагматизму, тому захмарний ідеалізм Петрушки він завше пробував опустити на грішну землю:

— Та то, Василю, гроші не пахнуть. Ти сам кажеш, що вони не його, не зароблені ним, а значить, зароблені іншими людьми.

— Кажеш, не пахнуть? Ой, ще як пахнуть, брате. — Василь не тримав зла на опонентів, але вони знали, що він не може і не буде інакше реагувати. — Так ніщо у світі не пахне, як гроші. Скільки народу удушилося від того запаху. Ніяка хімічна зброя не зрівняється із тими ароматами, якими гроші вбивають людську душу і затуманюють розум.

Про стосунки братів у селі знали достеменно. Мало сказати — ворожба людська. Вони, хоч і вийшли з одного лона, але прийшли сюди, на Землю, із різних світів. І ніяк ці світи не могли злучитися, як день і ніч. Правда, Петро, який складався із суцільних компромісів, пробував іти на примирення. За виробленою життєвою виучкою — пробував навіть купляти братову прихильність, особливо з урахуванням його могутнього авторитету в селі. Нардеп знав, що з усіх населених пунктів у районі йому на виборах найменше голосів дає рідне село. І причина «недочьота» — брат. Впертий як віл. Хоча цей недорахований електорат погоди не робив, але, як казав Гоша, діло престижу. І хоча за Василем село стояло горою, не можна сказати, що Петро не мав у селі прихильників. І не тільки у громаді. А й в уряді.

— Знаєш, що, Василю. Давай ми так розважимо справу. Ти тут говориш як голова парафіяльного уряду, що має дбати про громадську справу, чи як брат, що ненавидить брата? — як один із районних начальників, який, одначе, живе у селі, Григорій не раз дозволяв собі лупити правду-матінку цьому моральному чистоплюю.

Цікаво було те, що Василя ці носії компромісів не тільки не дивували, а навіть не дратували. Тримаючи якнайвище моральну планку, він був далекий від розуміння, що усім належить долати її. Він — підняв, а ви — як хочете. Його філософія була все ж швидше прагматична, аніж романтична.

— Ого, як загнув, — посміхаючись, сприйняв цей наступ прагматиків, який тільки розпочинався.

— Не я загинаю, а якраз ти загинаєш, і не перший раз. Він, як-не-як, — народний депутат від опозиції, член партії націоналістів. В інтересах виборців перебрався ближче до влади. То лише ти його прозиваєш «тушкою», а ми розуміємо, що жити треба якось і йому, бо у нього бізнес. Якби він уже був такий диявол во плоті, як ти кажеш, то там, у Києві, його би так високо не пустили. Та й люди за нього голосували. Та й потім, ти знаєш, як до нього ставляться наш отець.

Директор школи Микола відчув, що пора і йому запустити свій посадовий авторитет. Кілька разів він пробував на сільських сходах здійснити вибори на конкурентній основі. Як цього вимагає демократія, тому підмовляв підлеглих учителів, коли вибирали голову парафіяльного уряду, і його висунути як альтернативу Петрушці. І завжди у нього — нуль, а у Василя — одноголосно. Я ж учу їхніх дітей, я очолюю педколектив із суцільною вищою освітою, а він хто такий? Микола не міг знайти відповіді на це запитання, але не вгамовувався, поки таки не знайде. Розпочав обережно на боці земельного інспектора:

— Що він гірший, ніж інші, оті з телевізора, твій рідний брат? Такий самий. Але все-таки наш, родак. Із нашого села, про яке не забуває.

— Особисто про тебе не забуває, пане директор школи. Як ти ламав людей через коліно на батьківських зборах, аби за нього проголосували. — Василеві навіть приносило насолоду зривання масок із цих, як він їх називав, опортуністів.

— Не лише за нього, а за національну ідею. — Микола був головою партійного патріотичного осередку в селі, тому завше твердо стояв на сторожі тої самої ідеї.

— А потім тобі та омандачена національна ідея пригнала новеньку особівку на подвір’я. Ти гадаєш, що люди сліпі й очманіли вже геть зовсім? Знаєш, як твою машину, що стоїть посеред школи, діти називають?

— Депутатка! — Славко вмів дерти лаха із сільських