Читати книгу - "Потонулі в снігах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нерозумні вчителі загадують дітям на літніх канікулах збирати колекції комах. Піонерів улітку малювали здебільшого з сачком і вудкою. І вчили люто ненавидіти білана капустяного.
Комаху дуже легко вбити, але навіщо? Жодна комаха не вкусить, якщо ти не посягнеш на її життя, або дім. Так водиться у всіх істот, які повзають, літають чи бігають. Чому комахи звикають до отрути? Тому, що це не спосіб боротьби з ними. Вони сильніші, бо мають спільний розум і гуртуються, щоб захищати свій вид. Чим беззахисніші вони, тим ширший їхній спільний розум. Бджоли, мурахи і навіть павуки селяться колоніями. Мурашка гине без мурашника, її не прийме жоден інший. Комахи не прагнуть захопити владу. Вони хочуть бути нам сусідами. Людина живе в затруєному світі і житиме, навіть якщо він значно погіршає. Але коли вона деградує духовно, то загине. Жорстокість і байдужість перемагає кожен зокрема. Отруюючи комах, ми самі споживаємо цю отруту фізично і духовно. А ті, кому вона призначена, виживають. Наші предки молились або заклинали. Це не завжди допомагало, але не руйнувало душі. Якби я вступила з кимось в полеміку з приводу сказаного, то напевно розгубилася б перед навалою аргументів, бо люди невиліковно впевнені у власті вищості над усіма істотами. Може, ми й розумніші, але стосовно буття й небуття тут ми рівні.
Не можу бачити «живої риби», цього ганебного товару. Щоб з’їсти рибу, треба її вбити. Кожен має шанс стати вбивцею абсолютно беззахисної істоти. Якщо існують кармічні перевтілення, то я ніколи не стану рибою в бочці, безмовною жертвою, кров якої така сама червона, як моя.
Святий Антоній Падуанський читав проповіді рибкам, коли люди не хотіли його слухати. Святий Франциск бесідував з птахами. Його розмова з вовком-людожером привела до цілковитої зміни поведінки людей і звіра. Хай це видається скептикам казкою, але я вважаю, що рибкам можна читати проповіді. І зміям, і ящіркам, і жабам. Спілкування на емоційному рівні має величезну силу.
Ми відмовляємо тваринам не тільки в розумі, а й у почуттях. Хіба їхній біль менший за наш? Ні, вони просто терплячіші. Хіба материнська любов куріпки, яка рятує дітей, слабша? Смерть душі настає тоді, коли вона більше не реагує на беззахисність і страждання. А мені кажуть: ти жалієш рибок, змій, пташок, а людина не так терпить? Нема чого кидати пташкам крихти, коли люди голодують. Однак людина не насититься крихтами, а пташка врятує собі життя.
Тваринам потрібно зовсім небагато: не втручатись у їхнє життя. Ми мусимо взяти урок спілкування в Лиса з «Маленького принца»: наближайся повільно, коли хочеш приручити істоту, або зовсім не наближайся. Лев повинен шукати собі поживу на полюванні, зближуватись з собі подібними, навіть коли це небезпечно. Мені дуже хочеться погладити тигра, але на це потрібен його дозвіл.
Тигр чи гепард, який бігає швидше за всіх на світі, у клітці схожі на справжніх, такі самі гарні. Але це лише зовні.
Вони — нещасні покручі. Їх мучать непогамовані інстинкти духу і плоті. Станьмо на їхнє місце: наше життя буде суцільним пеклом. Коли звір бунтує, його вбивають. Коли людина потрапляє в нестерпні умови й божеволіє, її замикають у клітці. Звірі також божеволіють, коли не вдається пригасити голос крові. Якщо я не випускатиму свого кота на вулицю, коли йому заманеться, він теж стане агресивним і похмурим.
Ніхто не говорить про права істоти. Лише Альберт Швейцер писав: «Я — життя в гущі інших життів, які хочуть жити». Які теж хочуть жити. Треба ставитись до інших істот не як до суперників, а як до сусідів.
Людина має більшу здатність до виживання, що породило в ній пиху. Іноді вона приваблива зовні, але її психіка буває такою самою скаліченою, як у звіра в клітці. На якомусь рівні ми такі самі тварини і робимо непередбачувані нашим оточенням вчинки. На цьому ж рівні не можна говорити про взаєморозуміння і милосердя, їх треба виховати. Милосердя — це не проливання сліз. Не втручатись, дати іншій істоті вільно розвиватись — ось найкращий шлях до зближення. Адже еволюція триває і напрям її нікому не відомий. Можливо, людина залишиться останньою істотою на Землі. Але цього не станеться. Нас чекає рай, від якого ми відлучені, довга дорога пізнання. Звірів і птахів ми візьмемо туди з собою.
Коли мені важко, я хочу опинитись у такому садочку, де довкола буяє тихе життя, де в кущах малини живе ласиця, іноді навідується їжак, де перепочивають горобці й синички, між гілками смородини розкинув сіть павук, де, якщо сидітимеш тихо, тебе провідають інші комахи й інші птахи.
Або ж сісти над невеличким озерцем, чи мілкою затокою й дивитись на крихітних рибок, жуків-плавунців, водомірок, що бігають поверх води. Поринути, увібрати внутрішнім зором увесь цей дивовижний світ. І віднайти спокій.
Про тих, кого ми приручилиБеззахисність — це залежність. Ті тварини, яких ми називаємо домашніми, залежні від нас не тільки фізично. Ми любимо їх, а вони нас. Ми зраджуємо їх, вони — майже ніколи. Ієрархія людина — тварина — рослина допускає зраду, навіть убивство. Батько калічить кота, який подряпав дитину, і вважає це виявом батьківської любові. Але материнська любов кішки не дозволяє помститись людині-вбивці. Наші домашні звірі, як і дикі, визнають право сильного. Вони дуже рідко тікають від господаря. Вони не мають жодних прав. Залежність — безправна.
Чому це так? Чому це триває сотні тисяч років і не припиняється навіть у високорозвинутому суспільстві? Людина живе так, наче й досі змагається з природою: якщо ти не вб’єш, уб'ють тебе. Але інші інстинкти у ній ледь животіють. Кішка, котра не слухає проповідей у церкві, вигодує цуценят, щуренят та інших сиріток, не залишить їх помирати. А у нас знайдуть слова виправдання для жінки, яка вб’є дитину і викине її на смітник.
Що ми знаємо про інстинкт? Що він сильніший за розум. Так, але він ще й вищий. Для тварин і людей це моральні заповіді: дбай про підтримання свого життя і здоров’я, дбай про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потонулі в снігах», після закриття браузера.