Читати книгу - "Потонулі в снігах"

Є одна японська новела про те, як жінка погодилася віддатися негіднику, щоб той не вбив хазяйчиного кота. Це так його вразило, що він відмовився від свого наміру.

Відданість тварин — безмежна. Проте я не розповідатиму зворушливих історій. Тварини — теж особистості. Ми не квапимося їх пізнавати, бо навіть за близькими не визнаємо права бути самими собою. Що змушує старих жінок підбирати бездомних тварин, ділитись з ними останнім шматком хліба? Я думаю, моральний інстинкт, а не потреба про когось піклуватись, заповнити порожнечу. Ніщо не заважає йому тепер розквітнути: ні сім’я, ні егоїзм, ні закони суєтного світу.

Якщо дитина не має поруч себе кота, пса чи пташки, вона згубить те, чим наділила її природа. Ця дитина згодом ніби й любитиме власних дітей, родину, друзів, але серце її залишиться холодним. Із звірами можна поплакати, поділитись радістю. Можна притулись до пса. корови, коня. Тварини, наче посланці ангелів: вони рятують наші душі, прощаючи, не тримаючи на нас зла. За зло ми розплачуватимемось згодом, самі. Мої пси ненавиділи будь-яке насильство і знали свої права. Звісно, я їх погано виховувала, ставлячись надміру поблажливо. Бачити, як пес біжить полем, вистрибуючи з високої трави, як качається у лісі на опалому листі, сміється, висолопивши рожевого язика, — велика втіха. Жоден мій пес ніколи не покусав людини і не скривдив цуценяти. Коти й собаки — тварини привілейовані.

Доки існують бойні, звіроферми, птахофабрики з суцільною автоматизацією, не можна говорити про гуманність і змінити пересічну людину, яка вважає вбивство тварин звичайним актом, і їй ніколи не спаде на думку спитати: чи не можна без цього обійтися? Але є ще діти, яких можна навчити ставати квіткою, пташкою, жабкою. Давні казки відображають істинні стосунки людей і звірів. Котик і песик рятують господаря, який свого часу викупив їх у смерті, і живуть згодом поруч, як найліпші друзі. А розсудливий Сірко порушує табу, щоб віддячити вовкові за допомогу.

Легко впізнати гарну людину на вулиці: вона завжди помилується горобцем, що купається в калюжі, котом на підвіконні, поважним песиком на повідку… Якщо дитині не дозволяють спати з котом, то вона тулить до себе іграшкового ведмедика чи лисенятко, щоб заснути у повній безпеці. Тільки некрофіли бояться зарази і бруду від тварин. Двадцяте століття створило купу забобонів, нічим серйозно не обґрунтованих. Втратився зв’язок з іншими істотами, почався розпад особистості. Однак, залишилося ще стільки островів, маленьких світлих місцин, де не зникає відчуття незахищеності, де ми любимо і нас люблять. Яке це щастя — мати багато дітей і багато котів, собак, кроликів, пташок, дбати про них, ніколи не залишатись самотнім, перебуваючи в блаженній взаємозалежності.

Спостерігаючи за рибками в акваріумі, чи усвідомлюємо, у якій страшній залежності перебувають ці істоти від нас? Клітка, з якої ніколи не вийти, — мене це вражало ще дитиною і вражає досі. Вдивляючись, я сама стаю в’язнем. Зовні — ми такі самі бранці планети Земля. І це допоможе нам зрозуміти цінність інших життів.

Беззахисність людини починається з першої ж миті її існування — з випадковості зачаття. Її можуть знищити у зародку, керуючись розпачем, байдужістю, ненавистю. Безконечний потік жінок проходить через абортарій, і їм услід з болем дивляться ті, котрі не можуть народити. У лоні матері дитина зазнає знущань, стресів, і мусить з’явитися на світ живою чи мертвою. Але там вона сміється, плаче, думає. Її береже доля, бо той, хто має народитися, народиться. Ми не можемо нічого змінити, незважаючи на жахливі умови нашого існування, нестерпно тяжкі, морально й фізично. Людство не вижило б, якби не мало любові до потомства, і від того, як до нас ставились у перші місяці, залежить усе наше життя.

Коли мені вперше показали мою дочку, вона перестала плакати, впізнавши мене. Кожен день личко її мінялось, набуваючи рис предків: ставало дорослим, колір очей змінювався. Вона ніби шукала остаточної форми втілення. Напередодні її народження мені приснилась небесна дорога, по якій йшло двоє чоловіків, а за ними дріботіла жінка. Усі були в багатих червоно-зелених строях, оздоблених золотим шитвом. Ще одна таємниця буття, якої я, певно, не зможу відгадати. Малесенька дитина — загадкова. Вона мудра й чиста, все ще оточена оболонкою, яка з кожним днем тоншає.

Треба мати власну дитину, щоб зрозуміти інших дітей і поставитись до них з безмежною терплячістю. Або повернутись до дитинства, пригадавши власну залежність від батьків, виправити їхні помилки. Кожна матір — інша. Є матері зі сліпою любов’ю, які на все життя позбавляють дитину самостійності. І навпаки, ті, що подбавши про тіло дитини, відсилають у світ, не готову до життя. Я бачила радісне допитливе півторарічне дитя, а через рік — вгодовану тупу ляльку яка засвоїла мавп’ячі правила поведінки; і на тому її розвиток зупинився.

Згодом з’являється жорстокість, адже така дитина не відчуває болю інших. Вона лише вдає, що любить маму й тата. Ця дитина ніколи не буде доброю. Ми ж бо живемо не тільки серед людей. Нас оточують дерева, квіти, птахи, риби, інші істоти. Але допитливість нині не в пошані. Стінки акваріума — телевізор і комп’ютер.

Власне дорослі займаються усілякими непотрібними справами, як зауважив Маленький принц. Вони не мають часу на пізнання. І на пізнання дитини також. Спробуймо уявити дитя, яке цілий день у садку чи в школі, де його виховують загалом випадкові люди, котрі не люблять дітей. Якщо вони не б’ють дитину, не знущаються над нею, ніхто не цікавиться їхніми методами виховання. Дитина вертається додому, де теж нікому не потрібна. І так виросло вже три покоління. Хіба світ став кращий?

Дитина безправна. Її піддають насильству кожен день. Від неї вимагають стати якнайшвидше дорослою, аби спекатись. Послух і любов купують подарунками. Усі, крім батьків, ставляться до дитини байдуже. Дітей ґвалтують, викрадають, калічать. Дитина нічого сама не вирішує. Вона покинута напризволяще суспільством. Напівголодні діти висиджують по сім годин у школі, де