Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом я несвідомо обернувся, наче підштовхнутий якимсь передчуттям. А наступної миті рушив через кухню.
— Щось мені підказує… — промовив я. — Можна?..
— Що? — спитав Крамлі.
— У вас там робочий кабінет?
— Так. А в чому річ? — Крамлі з ледь помітною тривогою нахмурився.
Одначе це тільки дало мені новий поштовх.
— Ви не проти, якщо я погляну?
— Та власне…
Я подався туди, куди несамохіть позирнув Крамлі.
Кімната примикала до кухні. Колись то була спальня, але тепер там стояв тільки письмовий стіл, стілець, а на столі — друкарська машинка.
— Так я й знав, — мовив я.
Тоді став за стільцем і подивився на машинку. То був не якийсь там старий пошарпаний «Ундервуд-стандарт», а новісінька «Корона» із свіжою стрічкою та стосом рудуватого паперу збоку.
— Оце й пояснення, чому ви так дивитесь на мене, — сказав я. — Атож, атож, весь час нахиляєте голову то в один, то в другий бік, хмуритесь і примружуєте очі.
— Намагаючись просвітити рентгеном вашу велику черепну коробку й побачити, чи є там мозок і як у ньому виникають усі ваші фантазії, — додав Крамлі, нахиляючи голову то ліворуч, то праворуч.
— Ніхто не знає, як працює мозок, ні письменники, ні хто інший. Усе, що я роблю, це кожного ранку починаю, а опівдні закінчую.
— Казна-що, — лагідно мовив Крамлі.
— Правда.
Я поглянув на письмовий стіл, що мав по три шухляди з кожного боку.
Тоді простяг руку до лівої нижньої шухляди.
Крамлі похитав головою.
Я ступив убік і сягнув рукою правої нижньої шухляди.
Крамлі кивнув.
Я повільно висунув шухляду.
Крамлі зітхнув.
У шухляді лежав рукопис. На вигляд сторінок сто п'ятдесят — двісті, з першої ж сторінки починався текст, титульного аркуша не було.
— І скільки вже часу це лежить отут у нижній шухляді? — спитав я. — Ви, звісно, пробачте.
— Дарма, — відказав Крамлі. — П'ять років.
— Тепер ви його закінчите, — промовив я.
— Дідька лисого. З чого б то?
— Бо я вам так кажу. А я знаю.
— Засуньте шухляду, — звелів Крамлі.
— Хвилиночку.
Я відставив стільця, сів і заклав у машинку аркуш рудуватого паперу. Надрукував два слова згори, тоді прокрутив аркуш нижче й надрукував ще три слова.
Крамлі подивився мені через плече й повільно прочитав уголос:
— Елмо Крамлі. — Тоді зітхнув і докінчив: — «Смерть — діло самотнє». — І мимоволі проказав ще раз: — Елмо Крамлі… Побий мене бог!
— Отак! — Я поклав щойно надрукований мною титульний аркуш зверху на рукопис і засунув шухляду. — Це мій дарунок. А для своєї книжки я придумаю іншу назву. Ну от, тепер ви мусите закінчити.
Я заклав у машинку ще аркуш паперу й спитав:
— Яка там остання сторінка вашого рукопису?
— Сто шістдесят друга, — відповів Крамлі.
Я надрукував 163 і залишив аркуш у машинці.
— Отак. Він чекає. Завтра вранці ви встаєте — і до машинки. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких газет, навіть до ванни не йдете. А сідаєте й друкуєте — і Елмо Крамлі стає безсмертним.
— Бакалавром наук, — мовив Крамлі, але дуже тихо.
— Дасть бог. Але треба працювати.
Я підвівся, і ми з Крамлі стояли, дивлячись на його «Корону» так, наче то було єдине дитя, якого йому судилося мати.
— Ви даєте мені настанови, синку? — спитав Крамлі.
— Ні. Їх дає ваш мозок, ви тільки прислухайтесь.
Крамлі відступив і пішов до кухні взяти ще пива. Я чекав біля його письмового столу, аж доки почув, як грюкнули сітчасті задні двері.
Я знайшов його в саду, де він підставив обличчя під прохолодні дощові бризки, що їх розкидала водяна вертушка, — надворі було тепло, і тут, на самому краю туманної місцевості, яскраво світило сонце.
— А що ви маєте, — спитав Крамлі, — за ті сорок оповідань, проданих до сьогодні?
— По тридцять доларів за кожне. Атож, я багатий автор.
— Ви таки багатий. Учора я спинився біля газетної полиці в Ейбовій винареньці й прочитав оте, де ви пишете про чоловіка, який раптом дізнався, що всередині у нього кістяк, і мало не дав дуба з переляку. Чудова річ. І як ви в біса таке вигадуєте?
— У мене ж теж усередині кістяк.
— Більшість людей про це не замислюються. — Крамлі подав мені бляшанку пива й спостерігав, як я знову скривився. — Що ж до того старого…
— Вільяма Сміта.
— Еге ж, Вільяма Сміта. Сьогодні вранці мені дали акт розтину. У нього в легенях не було води.
— Це означає, що він не потонув. Отже, його вбили на березі каналу й запхали до клітки вже мертвого. Це доводить…
— Не забігайте поперед трамвая, а то переїде. І не кажіть, ніби це я вам такого наговорив, бо заберу пиво.
Я радо простяг йому бляшанку. Він легенько відштовхнув мою руку.
— А як ви розібрались із стрижкою? — запитав я.
— З якою ще стрижкою?
— Того дня містера Сміта хтось препогано підстриг. Ще його приятель побивався про це в моргу, не пригадуєте? То от, я знаю тільки одного справді нікчемного перукаря, що міг це зробити.
Я розповів Крамлі про Кела, про обіцяний Вільяму Смітові приз, про Майронову танцювальну залу, кафе Модесті, великий червоний трамвай.
Крамлі терпляче вислухав мене й сказав:
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть — діло самотнє», після закриття браузера.