Читати книгу - "Месник"

– Доброго дня.

– Вітаю, Вікторе Сергійовичу, сідайте.

Губернатор не вийшов з-за столу, підвівся, привітався за руку через стіл.

– Що ж це ви, люб’язний, без ножа ріжете? Завалимо бюджет у цьому місяці…

– А як накажете боротися з неплатниками?

– Минулий місяць закрили в останні три дні, якщо пам’ятаєте.

– А чого це коштувало?

– Вікторе Сергійовичу! З вашої милості простоюють гідролізний і тютюнова, зараз ви закрили ще одне джерело надходжень до бюджету.

– Вже двадцять восьме число! До бюджету не надійшло ні копійки! З мене запитають у столиці…

– З мене теж… Вони платять!

– Платять? Кому?!

Митар перейшов межу! Губернатор був поставлений перед вибором: просити або сваритися. Наказати він не міг, не мав права. Міг, звичайно, і наказати, але співрозмовник міг не виконати наказ.

Пауза зависла мовчанкою.

– Так-так, – спробував заспокоїтися губернатор, – чого ви домагаєтеся?

– Я домагаюся регулярних систематичних відрахувань до бюджету. Доведеться, очевидно, поміняти керівництво підприємств, поставити людей, які будуть працювати під жорстким контролем і, зрештою, виконувати вимоги.

– Поставити ваших людей, що будуть працювати під вашим контролем! Ми на цю тему вже говорили! Такого не буде! Розблокуйте рахунки, і до кінця місяця підприємства закриють бюджет.

– Пане губернаторе, ми з вами на одному щаблі. Ви генерал і я генерал. Наказувати мені ви не можете, наказують мені зі столиці…

– Ви одержуєте накази на підставі ваших звітів, а живете тут, в області, і враховувати місцеві інтереси зобов’язані! Між іншим, сюди ви під’їхали на «вольво»?

– Так…

– Автомобіль, до вашого відома, придбаний за грошики лікеро-горілчаного і подарований…

Віктор Сергійович різко дістав мобільний, набрав номер.

– Миколо, занеси ключі від «вольво» у першу приймальню. Приїдеш до податкової на своїй… Усе!

Підвівся.

– До побачення!

– Даремно нервуєш, – продовжуючи сидіти, говорив услід йому губернатор. – Все одно я доб’юся свого. Підприємства будуть працювати, директори залишаться на місцях, і бюджет закриємо.

– Час покаже, – уже в дверях буркнув податківець.

Губернатор закурив, пройшовся по кабінету, натиснув кнопку на апараті. У кабінеті виникла секретарка.

– У приймальні багато людей?

Почала перераховувати.

– Нехай чекають!

Пішов у кімнату відпочинку, дістав мобільний, набрав номер.

– Валентине Валентиновичу, добрий день! Самі передзвоните? Чекаю.

Хоч і чекав, від зумера здригнувся.

– Так, Валентине Валентиновичу. Проблеми! Все продовжується… Податкова… Ні. Домовитися неможливо. Ні. Я не зможу виконати обіцяне… Ніяк. Рахунки заблоковані. Так… Зрозумів… Дякую… Зам? Наш… Буду чекати… Дякую… До побачення.

Погрів у руках мобілку.

«Цей вирішить. Мера, он, ізолював. Правда, розраховуватися з ним доводиться за дуже високими розцінками. Нічого, якщо митаря прибере, розрахуюся…»

У Жабова на мобілці висвітився номер шефа.

«Якого дідька? Начебто про все переговорили…»

– Слухаю, Валентине Валентиновичу!

– Ти в театрі буваєш?

– Давненько…

– Знаєш, мабуть, що якщо в першому акті повісили на стінку рушницю, то до кінця спектаклю вона має вистрілити?

– Знаю… – насторожився, зібрався.

– Я отут подумав, дуже добре, що наш депутат живий-здоровий, без нього все добре вийшло. А схему, що під нього готували, потрібно накласти на вашого головного митаря… Найближчим часом. Гроші не потратив? От і добре, Олександре. Удачі тобі! Кінець зв’язку.

«Рано радів! Вибухівку приховав, грошики пригрів. Та ба! У шефа свої комбінації… А Бергамоту все одно, кого на той світ відправити, депутата чи митаря, аби добре заплатили… Зустріч за годину. Треба поторгуватися. Хоч щось із цього мати…»

Жабов з Бергамотом місце зустрічі не змінювали – той же ресторан, той же столик.

– Твій бугай у мене, ти обіцяв, що віддаси, – не дав навіть сісти Жабову Бергамот.

Той змінився на обличчі, кинув на стіл запальничку.

– Ти що?! Він ще не зробив одну роботу! Ти його із села висмикнув?

– Навіщо із села? Він по моїх заправках нишпорив, мене шукав.

– Що? Дідько! От недоумок! Ти… твої хоч про мене йому…

– Не бійся, поки його не чіпали, говорити з ним буду я сам. Він у мене, сука…

– Почекай. Ти його відпустиш, – повільно, дивлячись в очі співрозмовнику, проговорив Жабов. – На тиждень. Він повинен дістати для мене одну штукенцію, а потім роби з ним, що хочеш.

– Потім він ходулі в руки… Або заляже…

– І твої, і мої люди в селі, дівка його там, нікуди він не дінеться, буде на очах, під контролем… Ти ж мені все порушиш! Я ж не сам це придумав, це все потрібно людині, яка платить нам гроші!

– Не хочеться мені його відпускати!

– Давай так. Тут є одна справа, по тарифу, як завжди. Я тобі десять відсотків згори дам, тільки відпусти мого на тиждень.

Сашкові було не до торгу.

– Спочатку розкажи, що за справа.

– Потрібно прибрати одну людину, – назвав прізвище. – І зробити це швидко. Весь фарш в камері схову, – поклав на стіл ключ.

– Там же? – запитав Бергамот.

Фінансова сторона справи його влаштовувала. Жабов за такі справи платив як треба ще з тих часів, коли усував конкурентів по бізнесу. А цього сільського бугая він відпустить. Куди той дінеться? Так навіть цікавіше: впіймав, відпустив, знову впіймав… Як кішка з мишкою.

– Добре. Бабки наступного дня після аварії. А твого мужика сьогодні викинуть за містом… Трохи помнуть…

– Краще завтра до вечора. Нехай твої пацани при ньому кажуть, що я