Читати книгу - "Мануал до черепахи"

Трапляються також пам’ятники тваринам і навіть предметам. Бачили пам’ятник стільцеві, пам’ятник апельсину. Роздивлятися можна нескінченно.

Тільки під вечір вийшли на набережну вулицю. Дорогу нам прикрашали дерева, обвішані ліхтариками. Щиро кажучи, це був напружений день. Але жодної втоми я не відчував! Натомість Мама, здається, таки втомилася. А може, просто шкодувала, що настав час їхати, бо йшла похмура.

– Тут якась лажа, – раптом сказала вона. Я аж зупинився від несподіванки. Це слово їй якось не пасувало. – Тут лажа якась! – Мама виразно глянула на мене, чекаючи якогось прозріння, а потім пояснила: – В ісламській країні не має бути пам’ятників і скульптур.

Не знаю, що б я мав їй на це відповісти. Вона ще постояла, дивлячись на мене запитливо, а тоді сказала: «Пішли швидше», – і швидко зацокала по бруківці у напрямку вокзалу.

– Може, їх усі за часів Хусейна понаставляли? – гукнув я, доганяючи.

Мама тільки пирхнула.

Інна має 14 років, Михалька – 11.

Є у Михальки гріх.

Скоєний був гріх наприкінці літа, як Михальці було одинадцять. У садку лазило багато комашні, обліпивши ветхий пеньок, аж той здалеку був весь червоний, адже ті комашки були червоні, оті, що звуться між дітьми солдатиками. Михалька мала роботу. Вона сиділа при пні і тримала в руці паличку, а як котрісь із комашок бігли спаровані по двоє, то ділила їх, даючи обом свободу. Бо тій комашці, що бігла вперед, було хоч і важко, та стерпно, бо в усьому була її воля. А от другій доводилося весь час бігати навспак, і Михалька добре розуміла, як тяжко мати таку несвободу в русі. Комашки, вільні та щасливі, втікали від Михальки в різні боки.

За тою справою Михальку зловила Інна. Паличку забрала і заборонила таке робити:

– Дурна? То ж тато і мама, у них маленькі будуть! Нащо було чіпати? Вони тепер помруть. Бігли собі, і нехай би бігли, нащо було займати? Іди в хату, дурна.

А хіба Михалька винна, щоб її карати? Вона добре знала, що не можна ходити між двома стовпами, бо ногу зламаєш. Знала, що не можна наступати на чорні тріщини в асфальті, бо мама помре. Знала добре, що мусиш сказати, уздрівши при дорозі дохлого кота або півня. Але ніхто й ніколи досі їй не сказав про комашок-солдатиків.

Зоя розповідає, їй 18 років.

–

Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший 3 роки, Варварка – 13 днів.

Та ні, я не боюся смерті.

Не те щоб я у щось таке вірила. Мене не навчили. Може, якби мене навчили, тоді… Мені хочеться вірити, чесно, дуже-дуже хочеться, але я не знаю як.

Водночас уявити світ, де мене немає, теж не можу. По інший бік моїх очей цілий всесвіт існує, ціла система: я оцінюю вчинки інших людей, складаю своє уявлення про моральні якості тих, із ким маю справу, співчуваю комусь, вважаю щось смішним, – кудись же воно має дітися? Але на виході, на контакті з зовнішнім світом – майже нічого. Я його трохи їм, я його трохи рухаю… Вимкнути мене – і нічого не зміниться.

Я можу боятися, що помре Михалька, наприклад. Або Ольга. Я часом серед дня відчуваю таку різку тривогу, що мені хочеться бігти додому або нагору до учительської та проситися до телефону, щоб тільки знати, що з Ольгою все гаразд.

Я думаю, я стала така через те, що мама і тато померли, коли я ще була дуже мала. Я сама тоді сиділа в почекальні, а як там опинилася, не пам’ятаю, це ж мені було не більше від п’яти років… Здається, мене хтось привів і велів чекати. Здається, Ольга. Було нудно і трохи страшно, коли проходив хтось у білому халаті. Я все боялася, що мене теж заберуть, і почнуть лікувати, і зроблять мені щось болюче, тому щораз, забачивши тінь у скляних дверях, я прикидалася, ніби сплю. Пам’ятаю, там були чиїсь чужі батьки. А тоді вийшла лікарка і зробила їм щось болюче, аж вони заплакали, дарма що були вже дорослі. Лікарка озирнулася на них і сказала, що вона дуже шкодує і що в них сьогодні взагалі поганий день, ніби чорним пописано. Вони так швидко встали з місця і побігли просто на неї, а вона їх одною рукою раз – і зупинила. І потім ще озирнулась на мене і спитала: «Хто дитину пустив? Нехай дитину заберуть». А я, хоч і боялася лікарки, сказала, що я до тата і мами, і ще до братика. А вона сказала, що братик хоче спати, а мама і тато тепер не тут, а поїхали далеко-далеко.

Тоді чужі тато і мама почали щось мені казати, так багато, і, пам’ятаю, лікарці казали, щоб мені дозволила тут лишитися. А потім віддали мені ляльку, що принесли з собою. Гарну таку ляльку-арлекіна, майже зовсім нову. І пішли. А я й далі сиділа. Тоді вийшла знову лікарка і знову спитала: «Хто дитину пустив?» А тоді сказала, а, це ти, ходи звідси, завтра з бабусею прийдеш. Або тьотю приведеш. А я сказала, що у нас бабусі і тьоті нема. Тоді вона пішла і скоро повернулася теж із лялькою, дуже схожою на ту, що мені вже подарували. Сказала, що дасть її мені, якщо я негайно піду. Вона першої не побачила. І тоді я з двома ляльками пішла додому.

Якби мені хоч хтось це все пояснив, я б не виросла, може, така ненормальна.

А так я прийшла додому, подивилася на дві ляльки і подумала: тато і мама вмерли.

І мені за це подарували дві ляльки.

Одну ляльку – за маму, другу – за тата.

Це надто вже не вписувалося в мої уявлення про смерть. І я подумала, що, раз воно так сталося, я виросту ненормальна, може, навіть якимсь маніяком. А винна буде ота тітка-лікарка, тільки вона.

Ольга має 28 років.

Ольга хоче стати не такою чутливою. Для цього вона вирушає разом із Мірошником до кінотеатру.

Вечір такий гарний, ніхто вдома не сидить, навіть запах