Читати книгу - "Мануал до черепахи"

сидіти на лекціях. Ні, зазвичай вона сумлінна і дуже відповідально ставиться до навчання, але саме сьогодні зранку не має ніяких сил туди пертися. В Ольги починається осінь. У дерев теж починається осінь. Дерева кволі. «Дерева восени завжди кволі, – думає Ольга, – тільки ніхто цього не розуміє».

Її роздуми перебиває дзвінок мобільного.

«Дідько! – думає Ольга, дістаючи телефон. – Номер незнайомий».

Телефон у Ольги прадавній, схоже, змінив не одного господаря, але її то нітрохи не бентежить. Ольга зневажає своїх одногрупниць за те, що люблять похизуватися, розмахуючи одна поперед одною своїми найновішими моделями: «Ах-ах, мені Вася на день народження подарував. Я коробку відкриваю, а він – розовий! Дєвки, уявляєте? Розовий, вобщє-е, я в шоці! Ну а що дєлать, я ж йому не скажу, він же ж образиться… Оце пользуюся тепер, вся така гламурна, ви шо-о…»

Насправді Ольга своїм, бувалим у бувальцях, теж хизується, але ж це зовсім інше, правда?

Телефонує Михалька. А завважте, Михалька ж знає, що тривають заняття. Ану, якби Ольга сиділа в аудиторії?

Михалька цікавиться, чи є в Ольги трохи грошей із собою. Їй оце кров з носа треба, щоб Ольга купила хліба. Бо в хаті нема, а сама вона не може, і до того ж вона не в хаті (?!), а десь, як Ольга зрозуміла, тиняється із малою Зойкою (?!!) і повернеться, мабуть, пізно (?!!!).

«Дідько», – каже Ольга погаслому телефонові. І йде шукати найближчу продовольчу крамницю. Як завжди, вона зайшла в такий район, де зовсім не орієнтується.

«До речі, – проказує Ольга подумки сама до себе, – кожна дівчина її віку в подібній ситуації сказала би “блін”». Але Ользі це слово здається якимсь дуже брутальним, аж гидким, як… як цигарковий недопалок, що плаває в калюжі, – Ольга робить паузу, зважуючи, чи достатньо промовистий образ цигаркового бичка в калюжі, а потім підсумовує свої думки: тому вона воліє казати «дідько».

«Ольга сама знайшла відповідник, який би її влаштував», – проказує Ольга подумки, сама до себе.

Нарешті якась продуктова крамничка. У принципі Ольга любить такі крамнички, де її ніхто не знає. Свою щоденну шоколадку (а Ольга страх як любить солодке) щоранку намагається купувати в якомусь іншому місці. Бо хто їх знає, тих продавчинь, в очі тобі всміхається, а сама, мабуть, думає: «Ич, яка, кожного дня шоколад їсть».

Ольга смикає двері. Двері не піддаються. Тільки вдруге смикнувши, Ольга завважує, що на дверях написано «Від себе» – і аж зуби зціплює від сорому. «Що, читати не вмієш?» – питає хтось ущипливий всередині Ольги.

– Блі… ДІДЬКО!!! – досадливо думає Ольга.

Листи від батька 
Багдад

Ану вгадайте, у якому місті ми з мамою цими днями були… Підказую. Уже у його географічному розташуванні є деяка загадка: цей край розташований на південному заході материка, але люди вперто називають його сходом. Хоч це й не Рим, але сюди теж ведуть всі дороги. Варто поглянути на вокзал, і ви в цьому переконаєтесь: усі колії впираються в будівлю вокзалу так, наче далі нема куди їхати і нема навіщо.

Що ще підказати? Місто омивається водами, але не дуже асоціюється і з пляжами.

І ще: тут живуть дуже балакучі люди.

Багдад. Особливе місто! Є тисячі міст, які ваблять туристів архітектурною красою і самобутністю. Але тут своя тема. Сюди туристи приїздять не так для того, щоб побачити Багдад, як для того, щоб побачити багдадців. Ні, з архітектурою тут теж порядок, є на що поглянути, навіть дуже, але саме вони, містяни, багдадці, корінні мешканці, є основною і найважливішою туристичною принадою Багдада. Вони, люди, звикають до цього змалку. Звикають грати цю роль щодня, якщо хороша погода і не січе мряка. Мають з того і моральне задоволення, і матеріальне. Скільки разів я вже писав ці слова: «Ви, звісно, чули, що місто N славиться тим-то й тим-то… так от, це казки». Тут, навпаки, дивуєшся: все, як ти чув, усе саме так і є! У Лондоні ніхто не опікується славою англійського гумору, зате в Багдаді кожен стрічний – Ходжа Насреддін. Ключиком до його появи у першій-ліпшій непоказній бабці є три прості слова: «Як мені пройти…»

На розі вуличок можна натрапити на чавунні дороговкази, що показують, де яка є вулиця. Та користі з них мало. Очевидно, ці дороговкази порівняно легко обертаються, а місцева дітлашня теж полюбляє жарти, одним словом, ходити, орієнтуючись на ці дороговкази, не рекомендую. Тільки мапа і власна інтуїція вас якось порятують.

Центром міста, звісно, є базар. Галасливий, барвистий, такий, як має бути. Хтось продає овочі й образ багдадця, хтось продає халати й образ багдадця, хтось продає пилососи й образ багдадця, хтось продає рибу й образ багдадця…

Ми останнім часом забагато їздили європейськими містами і звикли до певної закритості. Мабуть, тому і у мене, і у Мами викликали страшенне замилування стільчики, винесені з під’їздів у двори, мотузки з розвішаною білизною, надзвичайно товсті коти, що шастають між дворами… Раз надибали чоловіка, що дивився автоперегони по телевізору просто у себе на балконі. Не власною волею втручаючись у приватне життя городян, ти й сам стаєш об’єктом їхньої уваги. Мені постійно здавалося, що містяни, кидаючи на нас швидкі й виразні погляди, не компліменти нам відважували, а насміхалися поміж собою. Коли я всьоме за півгодини попросив Маму послухати, чи не про нас розмовляють «оті, з кошиками», вона обізвала мене параноїком і тицьнула в руки щойно куплений путівник.

Схід. Форми міської архітектури – півкола, циліндри, восьмикутники. Колір – білий. Із вокзалу було видно срібні бані якоїсь мечеті абощо. Ми якось надто швидко занурилися у двори і двори, вулички і вулички… Тут справді найцікавіше. У найнесподіванішому місці можна надибати чиєсь погруддя, оточене мотузками з випраною білизною. Пам’ятники Багдада – це не важкі, вгрузлі кам’яні споруди. Це ближче до того, що називають міською скульптурою – витончені, тендітні бронзові фігурки. Зображують вони і реальних людей, які прославили місто, і персонажів літературних творів та усних оповідок. До речі, підхід до питання, чим можна прославити місто, у багдадців свій власний, особливий. Ніхто не запитує: а чи доста славетна ця людина? А чи доста вона моральна була? А яку репутацію зробить місту? Якщо людина змусила про себе говорити на базарі – значить, вона вже легенда, які ще можуть бути сумніви? Ми знайшли пам’ятник багдадському злодієві, наприклад. Міри величі тут свої, і не виникає ані найменшого бажання з ними сперечатися. Не повірите, на одній