Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

корабля очманіло дивилися один на одного. Біронт похлинувся й закашлявся, Чураков плеснув його долонею по спині. Відкриті бляшанки з концентратами фруктів — улюблена страва екіпажу — стояли непочаті. Іскорка надії спалахнула яскравим полум'ям. Вадимові губи затряслися. Скорюпін усміхався щасливо, по-дитячому. Тепер рейс у невідомість обіцяв життя.

— Уся справа в часі, — надихав Микола Миколайович себе і своїх товаришів. — Якщо швидкість підземохода збережеться, нам потрібно буде менше року, щоб опинитися на протилежному боці земної кулі.

— Рік — дурниця! — закричав Андрій. — Зате який рік!

— Я згоден на два, — Біронт одчайдушно жестикулював. — Протягом цього часу я закінчу теорію переохолодження. Я подам Академії методику практичного використання переохолодження.

— Ой, як смішно буває в житті, — Скорюпін ніяк не міг погасити усмішку, — до найпростішого ніколи одразу не додумаєшся. Чого б це?

Вадимове обличчя проясніло. Він знову став тим колишнім Вадимом, яким Андрій звик бачити його в конструкторському бюро — із жвавими очима, поривчастий, нетерплячий.

• 9

Миколі Миколайовичу снилося, що він іде рідною Москвою, Садовим кільцем, іде вже давно, навіть трохи стомився. Вечір. Спалахують електричні вогні й барвисті реклами. Вулицею снує багато машин, на тротуарах тісно від люду.

Вітер повіяв в обличчя. Вітер! Як хороше дихати, легко. А скільки знайомих пахощів: запах вологого асфальту, димок цигарки, аромат жіночих духів…

На нього оглядаються, з ним вітаються знайомі й незнайомі. Тепер його вшановує все місто, він щойно повернувся із рейсу до центра землі. Що не кажи, а людина славнозвісна.

І він ішов, ішов, не зупиняючись, радіючи, що нарешті може йти скільки завгодно. Навколо простір, вулиця широченна, їй нема кінця-краю. Як гарно тут після тісних кабін підземохода! Тільки… тільки чому ж він іде без Каті?

Микола Миколайович повертає назад, він майже біжить, наштовхується на подорожніх. Хтось хапає його за плече, тримає. Микола Миколайович намагається вислизнути і… прокидається.

Шепіт у саме вухо.

— Прокиньтеся, Миколо Миколайовичу!

— Га? Що таке?

— Тихше, тихше.

Геолог неохоче звільняється від сновидінь. Хай йому грець, як реально він бачив Садове кільце. Ще трохи — і він би опинився біля свого будинку, зустрівся б із Катею.

За плече його тряс Біронт.

— Що скоїлося?

— Ходімо мерщій до пульта.

Микола Миколайович уже звик, що кожна дурниця збуджує атоміста. Але, придивившись до Біронтового обличчя, до його рудої скуйовдженої чуприни, він зрозумів, що зараз є підстави для хвилювання. Дектярьов стрибнув на підлогу, мерзлякувато повів плечима.

— Щось ніби зимно?

— Ходімо!

Біронт потягнув його за собою. Сівши в крісло, Микола Миколайович примружив одне око.

— Ба… згадав, — він урочисто підняв палець, — ви зараз викапаний Паганіні. Тільки ви рудий, а той, здається, був чорнявий.

— Дайте спокій своєму Паганіні! Прошу глянути на прилади.

— Звідки ж усе-таки дме?

Тепер геолог виразно відчував на своїй потилиці дотик холоднуватого струменя. Отже, це було не тільки сновидіння.

— Ми ввійшли у зону К-захвату електронів.

— Що? У четверту геосферу?

Риска глибиноміра поминула вражаюче число «1200». Тиск наблизився до вісімдесяти мільйонів атмосфер.

— Ах, зангезур-занзібар, — наспівував Дектярьов, — таки справді можна проспати все на світі. А ви, значить, не дрімали?

— Ні, мене розбуркав холод. Я змерз під своєю ковдрою.

— Напевно, щось скоїлося з охолоджувальною системою.

— Не думаю.

— Чому?

— Тому, що моя теорія переохолодження дає найпростішу і ясну відповідь. Дивіться… Підземохід рухається серед особливо щільного потоку мезонів і позитронів. Тиск давно впорався з молекулами, як до того знищив ваші ультракристали.

— Чому саме мої?

— Не заважайте, будь ласка! Саме ваші кристали. А тепер він деформує електронні оболонки, перетворює речовину в її п'ятий стан. Хімічні елементи втрачають свої валентності, стають інертними.

— Так, так, розумію, дорогий Валентине Макаровичу. Електрони змушені перестрибувати з зовнішніх орбіт на внутрішні, і деякі з них опиняються на К-орбіті, найближчій до ядра. І тоді можливий захват електрона ядром.

— Ви здогадливі.

— Але, дозвольте, цей захват має супроводжуватися виділенням енергії.

— Авжеж. Та якої енергії?

— Передусім теплової.

— Зважте, за певних умов, коли атом має можливість розлетітися вщент. А тут усі явища К-захвату проходять у потужному панцирі.

Прилади підтверджували Біронтові слова. Найпростіші хімічні сполуки розпалися. Навколо підземохода була речовина, що складалася з хімічно вільних елементів у їх атомарному стані.

Зовнішня температура не змінилася. Микола Миколайович зосереджено звів брови. Температура повинна зростати — так вимагала логіка явищ, що відбувалися. Як було відомо Дектярьову, К-захват електронів викликав розпад ядра з одночасним виділенням тепла. У що ж обертається енергія розпаду, якщо не в тепло?

— Я нічого не розумію, Валентине Макаровичу, — відверто признався геолог.

— Ну, якби все було зрозуміло, не довелося б вигадувати теорію переохолодження, — Біронт з гідністю випростався, і Дектярьов зрозумів, що атоміст має пояснення. — Справа ось у чому: люди звикли всі види енергії зводити до позитивного еквівалента тепла. Зручна відчутна міра. Але що таке тепло? Це рух матеріальних часток. А яких? Існуючі термометри, навіть наші напівпровідникові, реагують на рух молекул, атомів, електронів. Яку ж температуру виміряє термометр, якщо припиниться молекулярний та атомний рух?

— Абсолютний нуль. Мінус двісті сімдесят три градуси.

— А якщо спинити й електрони?

Дектярьов знизав плечима. Над цим він не замислювався.

— Одно з двох, — відповів на своє запитання Біронт, — або відбудеться термоядерний вибух з виділенням тепла, або, якщо речовина неспроможна розширитися, температура її впаде значно нижче абсолютного нуля, а енергія виділиться в якійсь невідомій нам формі.

— У якій все ж таки?

— Я гадаю, у формі того самого випромінювання, яке ми спостерігаємо.