Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Мені й самому хотілося взяти тільки найнеобхідніше, але мама вважала, що й валізи замало. Бо коли похолодніє, мовляв, то будуть потрібні підштанки і товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботі.

Тільки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали сміятися.

— Що за дурний сміх? — крикнув я, хоч і розумів, що сміються наді мною та моєю валізою.

Ервін був із рюкзаком. Сміючись, він сказав усім:

— Альфонсові потрібен носильник! Може, замовимо?

— Я ще посміюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а мені в пуловері буде тепло, — відрізав я.

Всі зареготали ще дужче.

— В червні не буває холодно і пуловер ні до чого, — не вгавали вони.

Я розсердився не на жарт.

— А якщо в дорозі піде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! — закричав я.

Усі знову засміялися. Вони гадали, ніби я хочу, щоб нас застав дощ. Під час нашої першої подорожі! На щастя, прийшов Гаррі, наш вожатий.

Всі замовкли і тільки презирливо позирали на мене, а я мовчав.

Петер почав шикувати нас.

— Рівняйся! — скомандував він.

У строю я став поруч Бруно і поставив біля себе свою пузату валізу.

— Альфонсе, глянь, твоя валіза псує стрій, — пробурчав Петер.

Я поставив валізу перед строєм. Петер лишився задоволений і хотів уже доповісти Гаррі, що загін вишикувано. Він пішов уперед і перечепився через мою валізу. І знову прикрощі. Всі сказали, що я із своєю валізою порушую дисципліну. А в ній же тільки найнеобхідніше, так сказала мама.

Вже на вокзалі я помітив у себе на руках пухирі. Це від валізи. У поїзді наші співали веселих пісень, а я шукав у валізі рукавиці. Вони були б так до речі для моїх пухирів. Але мама, певно, подумала, що в червні рукавиці не потрібні.

До нашого сарая треба було йти три кілометри. Через кілометр Гаррі взяв у мене валізу. Він чудовий хлопець. А інших це розсердило. Петер пробурчав:

— Через його валізу перечепився голова ради загону, а за нього несуть інші!

Прийшли. У сараї було повно свіжої соломи. На лузі ми запалили вогнище і стали співати пісень.

Наступного ранку мало відбутися змагання слідопитів. Три групи за компасом повинні були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тоді Бруно запропонував:

— Візьмімо Альфонсову валізку і заховаймо.

Всі підтримали його, і то із зловтіхи. Я погодився. Гаррі не заперечував. Мої речі склали в ковдру. Потім Луїза, Поллі та Сімон пошепталися з Гаррі, і він відправив їх кудись із валізою. Тепер це був скарб. Ми розділилися на три групи.

Спочатку вирішили, що нашу групу поведе Ервін, та Гаррі порадив інакше:

— Альфонс Ціттербаке добровільно віддав у наше розпорядження свою валізу, то нехай він поведе вашу групу.

Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!

Кожна група мала свій маршрут. Хто перший знайде заховану валізу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста кроків вулицею, потім три тисячі кроків на північ, тоді кілометр на захід і там шукати.

Я наказав своїй групі рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на північ. Я витяг із кишені компас, що його дав мені Гаррі. Покрутив. Де ж та північ? Всі нетерпляче позирали на мене.

— Швидше! — підганяли вони. — Ми гаємо час.

Я показав праворуч. Бруно не витримав:

— Мені здається, північ має бути в іншому напрямку.

Мені теж мало вірилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир і тому крикнув:

— Бруно, не порушуй дисципліни!

І той замовкнув.

Далі шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крізь нього, ми подряпали собі ноги.

— Піонери вміють переборювати труднощі! — не припиняючи рахувати, кинув я. Інші теж рахували. Я наказав групі зупинитися.

— Вам не треба рахувати. Рахує командир, — оголосив я і далі рахував сам. — Тисяча сорок вісім, сорок дев'ять…

Раптом Ервін заверещав і відскочив за дерево.

— Знайшов скарб! — закричали всі.

— Ні, — відказав Ервін. — Там ящірка.

Ми всі залягли, вичікуючи, — може, та ящірка з'явиться знову? І тут я згадав про скарб:

— Мерщій вставайте! Треба йти далі!

А скільки ж я нарахував кроків? Вісімсот дванадцять чи дві тисячі двісті вісім? Через ту кляту ящірку я збився з рахунку. Проте я нічого нікому не сказав.

Раптом ліс розступився, і ми опинилися перед великим полем жита. Далі йти було нікуди.

— Ще триста кроків, — пошепки сказав я. — Вперед.

Одначе група не послухалася. Ервін навіть покрутив пальцем біля лоба.

— То я піду сам! — спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестіло і хилилося мені до самісіньких ніг.

— Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!

Біля моєї групи стояв якийсь чоловік. Я повернув назад. Може, він знає, куди нам треба йти? Проте чоловік не дав мені й слова сказати.

— Ти піонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хліб!

І чого він мені тільки не наказав! Виявилося, що він — бригадир місцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильні. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервін погодився з бригадиром:

— Ціттербаке все