Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Мій вояк цвиндрить своє багатство, не маючи бажання берегти його для себе, й він єдиний пізнає любов. Можливо, добре, що він пробуджує її і в тих дівчат, бо танцював тут інший танок, і в цьому танку вони теж отримували.

Кажу тобі, величезна помилка - нехтувати, що отримувати - зовсім інша річ, ніж приймати. Отримують передусім дарунок, і цей дарунок - ти. Скнара - не той, хто не доходить до руїни, роздаючи подарунки, а той, хто не дає сяйва свого обличчя в обмін на твій дарунок. Скнарою стає земля, яка не кращає, коли ти вкинув у неї своє насіння.

Куртизанки і п’яні воїни інколи випромінюють сяєво.

Однієї пори в моїй імперії завелися грабіжники. Бо ніхто в ній уже не створював людини. А патетичне обличчя було вже не маскою, а віком порожньої скрині.

Адже вони йшли від знищення Буття до знищення Буття. Відтоді я не бачив у них нічого, вартого смерті. Отже, того, що було б варте життя. Адже те, за що ти погоджуєшся вмерти,- єдине, чим ти можеш жити. А вони знищували давні будівлі й раділи, чуючи, як падають храми. А храми, падаючи, не лишали взамін нічого. Отже, вони знищували власну здатність самовираження. Знищували людину.

Скажімо, певна людина помиляється з приводу причин своєї радості. Адже спершу вона сказала: «Село». І його обов’язкові опір, звичаї та обряди. З цього народилося завзяте село. Потім він усе перемішав. Він прагнув створити свою радість не зі структури, яка повільно розвинулась і сформувалася, а з утвердження в чомусь, що було запасом, наче вірш. Марна надія.

Село - не вірш, у якому можна просто утвердитись у теплі вечірньої юшки, людського братерства і приємного запаху худоби, що повернулася в хлів, і радіти вогню радості на площі, бо нині свято,- бо що пов’яже свято з тобою, якщо воно не має відлуння в чомусь іншому? Якщо воно не є спогадом про визволення після рабства, любов після ненависті або диво серед відчаю. Ти був би не більш і не менш щасливий, ніж твої бики. Але село в тобі будується повільно і, досягаючи того, що є, ти повільно вибирався на гору. Адже я сформував тебе відповідно до моїх звичаїв та обрядів і на основі твоїх зречень, обов’язків, твоєї неодмінної люті й твоїх прощень, твоїх традицій, спрямованих проти інших,- і не привид села понукав сьогодні співати твоє серце,- надто легко було б бути людиною,- а повільно засвоєна музика, проти якої ти спершу воював.

А ти - йдеш у це село й занурюєшся у його звичаї і, радіючи від цього, грабуєш їх, бо вони вже не розваги та ігри, а якщо й розважатимуть тебе, цьому ніхто не повірить. І від звичаїв не лишиться нічого. Ані для них самих, ані для тебе…

- Я,- казав мій батько,- засновую порядок. Але не відповідно до простоти та економії. Адже не йдеться про виграш у часі. Хіба має для мене значення, якщо я знаю, що люди погладшають, збудують комори замість храмів і акведуки замість музичних інструментів: адже я зневажаю все скнарне і марнославне, навіть якщо і пишне тепер людство, і тому мені важливо насамперед знати, про яку людину йдеться. Людина, яка цікавить мене,- це людина, яка довго купатиметься в змарнованому часі храму, немов споглядаючи Чумацький Шлях, що надає їй широти, і навчатиме своє серце любові через молитву, на яку Господь не відповів (адже оплачена відповідь молитви зробить людину ще більшою скнарою) і в якій часто відлунюватиме вірш.

Адже час, зекономлений на будівництві храму, що є кораблем, який пливе куди-небудь, або на вдосконаленні вірша, який породжує відлуння в людському серці, годиться використати, щоб радше ошляхетнити рід людський, ніж відгодувати його. Отже, я вигадаю вірші і храми.

Отже, знаючи про час, змарнований на похорони, бо люди длубають землю, щоб закопати там здобич смерті, тоді як могли б використати цей час, щоб орати землю і збирати врожай, я забороню відтепер вогнища, на яких спалюють трупи, бо що мені важить здобутий час, якщо я втрачаю передусім любов мертвих. Адже я не знайшов ніякого кращого образу, щоб скористатися ним, як могила, на яку приходять ближні й шукають неквапом свій камінь серед іншого каміння, знаючи, що він увійшов у землю, мов урожай, і став природним тістом. Проте я знав, що від тієї скрині зі скарбами, безперечно, порожньої, але наповненої колись такою силою див, щось таки лишиться: якась реліквія в осуарії, форма руки, що пестила, кістка черепа. Я наказав збудувати, коли трапилася змога, будинок, ще більш безвартісний і дорогий, для кожного мерця, щоб там можна було зібратись у святкові дні й зрозуміти - не самим тільки розумом, а всіма рухами душі й тіла,- що мертві та живі поєднуються одні з одними і становлять одне дерево, яке росте. Мавши звичай бачити той самий вірш, той самий вигин судна, ту саму колону, що йде крізь покоління, стаючи гарніша та чистіша, бо людина, звичайно, приречена на загибель, якщо розглядати її обличчя впритул, немов підсліпі, що підступають надміру близько, а не в тіні, яку відкидає людина, у відображенні, яке вона лишає від себе. Якщо я заощаджу час, змарнований на поховання трупів і на будівництво приміщення для них, і якщо я прагну використати цей змарнований час на створення зв’язку між поколіннями, щоб завдяки йому створіння піднімалося прямо до сонця, мов дерево, якщо я віддам наказ про це піднесення, гідніше людини, ніж збільшення обсягу черева, тоді я здобуду час, яким порядкуватиму, і змушу його служити, добре зваживши його використання, похованню мерців.

- Порядок, який я засновую,- казав мій батько,- це порядок життя. Адже я кажу, що дерево - це порядок, дарма що є водночас корінням, стовбуром, гіллям, листям і плодами, і стверджую, що людина - також порядок, дарма що має дух та серце й не зводиться до однієї функції, як зводяться хлібороб і продовжувач роду, бо людина водночас вирощує хліб і молиться, любить і опирається любові, працює і відпочиває та слухає вечірніх пісень.

Загальновизнано, що славетні імперії були