Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

Росія — значно більш централізована держава. Не випадково, мабуть, чи не найбільше культурної свободи вона мала в періоди відносної децентралізації, як от у 1990-х роках. Україна значно менше тяжіє до авторитаризму, ми радше схильні до фраґментованості суспільства, що межує з анархією. Культурна залежність від Росії в українському випадку схожа на ситуацію в багатьох колишних колоніях (зокрема й так званих «білих колоніях»). Гадаю, вкрай важливо українцям краще познайомитися зі світовою постколоніальною думкою. Колоніальний досвід — це велика психологічна травма, якої дуже нелегко позбутися.

Одна зі сфер вашої зацікавленості — queer studies. Із цим напрямом науки в Україні, м’яко кажучи, проблеми. Чи є майбутнє (на вашу думку) у квір-студій в нашій державі?

Квір-студії постали в Україні, як і в сусідніх Росії та Білорусі, в дуже специфічний спосіб. Вони виникли як відгалуження ґендерних студій, що самі по собі були новим напрямом у гуманітарній та суспільній думці на постсовєтських теренах. Але в той час, як усі ми можемо усвідомити свою пряму належність до системи суспільного функціонування статі, квір-дослідження почали поставати насамперед як віддзеркалення знайомства з закордонними, передусім західними, науковими течіями, а не через проблематизацію особистого людського досвіду. Тому, скажімо, постала цілком серйозна та якісна колективна монографія російських дослідників під промовистою назвою «Возможен ли квир по-русски?» У багатьох випадках можна було бачити або некритичне імпортування інтелектуальних парадигм, або заперечення дотичности цих парадигм до місцевого українського, російського, білоруського контексту. Але успіхи квір-студій навіть у країнах Центальної та Східної Європи, передусім (але не тільки) в Польщі та Словенії, переконливо свідчать, що квір-студії можливі й необхідні і в Україні. Інша річ у тім, що українське академічне середовище значною мірою ще недостатньо інтеґровано у світові процеси, хоча можна сказати, що на відміну від Росії та Білорусі, де наукові міжнародні контакти, зокрема, в гуманітарній і суспільствознавчій сферах, стають дедалі складнішими, українська ситуація все ж набагато краща.

Як би ви визначили толерантність? Наскільки вона присутня в українському суспільстві та українській літературі?

Толерантність — це визнання розмаїття серед людства на нашій планеті та ставлення до цього розмаїття як до чогось позитивного, вартого уваги й підтримки. На жаль, у багатьох людей на постсовєтських теренах дуже хибне уявлення про толерантність; дехто її ототожнює мало не з розпустою чи змальовує у відверто карикатурних формах. Насправді проблема в тому, що люди часто реагують із пересторогою на те, що для них є незвичним. Але нетолерантість до інших (а ця іншість може проявлятися по-різному, від відмінного кольору шкіри чи волосся, одягу, до мови, форм поведінки тощо) — не вроджена характеристика; її люди засвоюють під час соціалізації (починаючи вже з дитсадка). Спілкуючись один-на-один чи в малій групі з людьми, чия ідентичність має аспекти, відмінні від твоєї, більше шансів побачити, що поруч із тобою насамперед людина, яка так само має право на гідність, як і ти. Найлегше іншувати, а по тому іноді й демонізувати людей за груповими ідентичностями, якщо ти з ними особисто не знайомий (чи не усвідомлюєш, що серед твоїх знайомих є люди з такими аспектами ідентичності). Часто таке іншування, як і упередження й дискримінація, що постають через нього, є наслідками того, що люди (часто несвідомо) шукають цапа-відбувайла, щоби пояснити власні проблеми чи негаразди, або цапи-відбувайли створюються, щоб відволікти увагу населення від інших проблем чи від коріння цих проблем.

Також ускладнює ситуацію те, що примусовий колективізм і примусова «дружба народів» совєтських часів породили глибоку відразу до солідарности, колективних акцій та проявів такої дружби серед багатьох людей в останні роки совєтської доби і перші роки постсовєтської. Суспільство стало значно більш атомізованим і «дарвіністським»; у боротьбі за виживання складно бачити в людині поруч того ближнього, якого треба любити чи принаймні визнавати в ньому людину, яка так само заслуговує на життя, свободу і пошуки власного щастя. Як і у випадку колоніального спадку, тут необхідно щось на кшталт обережної групової психологічної терапії, щоби позбутись цього нашарування травм, чи принаймні усвідомити, що це нашарування існує, і почати собі з цим давати раду.

Чи можна назвати культурну глобалізацію однозначно позитивним або однозначно негативним явищем?

Культурна глобалізація — це, поза сумнівом, суперечливе явище, бо глобалізуються і прогресивні тенденції, і проблеми. На поверхні часто саме неґативні її аспекти, як-от засилля третєсортного продукту світової культурної індустрії чи фаст-фуду. Але є також і глобалізація низової солідарности, глобалізація іноваційних підходів до творчости, і цього не можна не вітати. Загалом, закриті суспільства рано чи пізно впадають у кризу стаґнації, отже, хоча бути відкритим до глобалізації суспільством вкрай непросто, це значно кращий шлях, ніж протилежний.

Гаразд — визнаємо цей шлях кращим, і людство, зрештою, глобалізується. А що далі? Чи є вже якісь прогнози щодо постглобалізаційного періоду історії людства?

Тут ми маємо певну суперечність між двома баченнями глобалізації. Перше дивиться на неї як на процес, схожий на синусоїду, тому впродовж історії людства ми маємо періодичні піднесення та спади глобалізаційних процесів. Дехто порівнює глобалізацію радше зі спіраллю, що йде вгору: кожен новий обруч привносить щось нове, але за ним приходить якийсь інший. Але більшість дослідників бачать новочасну глобалізацію як постання кардинально нової парадигми існування людства. У перспективі виникає точка перетину: або від глобалізації ми переходимо, умовно кажучи, до універсалізації та культурно виходимо за межі нашої планети, або можлива техногенна катастрофа й відкидання людства глибоко назад. Не випадково постапокаліптичні фантазії настільки почастішали серед сучасного культурного продукту, — як у літературі, так і в кіно.

Як ви почали перекладати українську літературу англійською мовою?

Перекладати я почав через захоплення інноваційною сучасною літературою та бажанням донести ці нові, свіжі, яскраві тексти до іншомовного читача. Саме цей культуртрегерський ентузіазм є, мабуть, головною силою, що спонукає мене перекладати.

Як Ви обираєте твори на переклад?

Майже ніколи я не перекладав текстів, що не були мені близькими за своєю естетикою чи тематикою. Для створення якісного перекладу вкрай необхідно відчувати щось глибоко спільне між твоїм власним баченням і тим, що пропонує текст, який ти перекладаєш. Скажімо, для мене дуже важливо було перекласти «Московіаду» Юрія Андруховича, бо в цьому романі я відчув багато співголосного з моїм досвідом українця в Москві в останні роки існування СССР, хоча Отто фон Ф., так само як і інші персонажі роману, дуже далекий від мене за своїм характером і вподобаннями. Але саме атмосферу кризи імперії в ньому