Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Рука, що підписом звалила місто, п’ять пальців, що поклали край режиму.

— У нього були невеликі руки, — підтвердив Аллен.

Я б сказав, долоні Черчилля були десь такі, як у матері, — а якщо сумніваєтесь у моїх словах, погляньте на зліпок руки Дженні у скляному кейсі в Чартвеллі. Його руки здаються навіть делікатнішими.

— А ще вони були дуже рожеві, — додав Аллен, — тому що він дуже любив приймати ванну.

Не те щоб його руки були маленькі — ми всі бачили його згорблену статую з ціпком на Парламент-сквер. Своїми коцюбатими ручищами і плечима, як у бізона, він справляє враження фізичного колоса. Насправді Мартін Ґілберт стверджує, що його зріст був 1 метр 73 сантиметри, хоча деякі інші авторитетні джерела — Вільям Манчестер, Норман Роуз — свідчать, що в ньому від сили було 169 сантиметрів.

Є фотографії, де він, широко крокуючи в своїх лакейських штанях, іде повз будівлю Кінної гвардії, і, присягаюся, є в його ході дещо від Тома Круза. Коли я розповів Ендрю Робертсу, цьому найвидатнішому черчиллівцю, про не надто великий зріст Черчилля, він не так уже й здивувався. І вигукнув:

— Я знав, що ми були б на рівних!

Хто ще був зростом 168—169 сантиметрів? Деякі з найбільших тиранів та негідників в історії: такий зріст був у Авґуста, Наполеона, у Муссоліні. У Сталіна — мізерні 163 сантиметри. Гітлер мав усього 173 сантиметрів зросту. Усіх цих персонажів об’єднує надмірно агресивна компенсація, яку іноді називають синдромом коротуна. Існують свідчення, що, принаймні на перший погляд, Черчилль також на нього страждав.

Він, звісно, бував — як би це сказати — невисокої думки про людей. Як сміливо зауважив Робертс, із них двох Гітлер, можливо, навіть був добрішим та уважнішим до підлеглих. Черчилль не тільки міг своїм надиктовуванням не давати їм спати ночами, а й вельми дратувався, якщо хтось партачив.

— Де тебе такого навчили? — волав він. — Повертайся до підручників!

Та зауважте: він отак зривався не лише на своїх опікуваних. Зберігся опис однієї ситуації з 1920-х, коли в суперечці з Невіллом Чемберленом він марширував покоями Болдвіна, голосно гримав і вимахував кулаком. А спробуймо тепер завести справу на цього персонажа. Наслідуймо приклад сучасного показового судового обвинувачення і сфабрикуймо якусь мішанину припущень або колаж свідчень проти нього — хоч яких тривіальних.

І обвинувачення полягатимуть не тільки в тому, що він був найвеличнішим із діячів сучасної британської історії, а й, у власний милий спосіб, був таким собі негідником у ставленні до інших.

Наведу аргументи деяких його супротивників (а інколи й друзів), а також причини, з яких ті їх висували. По-перше, дехто казав, що він поводився як зіпсоване дітисько, і слід погодитись із цим, бо він і справді звик отримувати те, чого бажав, — і то з ранніх літ. Почитайте хоча б оці мерзотні маніпулятивні листи, що він писав їх до матері у віці 12 років з благанням дозволити йому сходити на Баффало Білла57.

Я хочу подивитися Баффало Білла і його виставу — ти мені обіцяла. А якщо я не отримаю обіцяного, то буду дуже розчарований; ні, розчарований — це не те слово… буду нещасний і більше ніколи знов не зможу вірити твоїм обіцянкам. Але я знаю, що мамуся ж надто любить свого Вінні, щоб не дозволити йому…

І так далі в подібному дусі. Це був перший із трьох таких листів про Баффало Білла, і вони вказують не лише на тверду рішучість, а й на відчуття свого права. А в 14 років він уже змусив одного зі своїх шкільних товаришів (такого собі Мілбенка) записувати його надиктовування, коли він лежав у ванні. Бідолаха Мілбенк, який згодом загинув при Ґалліполі, був першим із численних «приванних» секретарів.

Як висловилася невістка Черчилля леді Ґвендолін «Ґуні» Берті, у нього була схильність до «східних звичок», і він ніколи не був таким задоволеним, як коли прислуга надягала на нього шкарпетки. Можливо, він і виявляв видатну хоробрість в окопах, але й до розкоші звик просто надзвичайної.

Разом із Черчиллем на фронт доправлялись: його особиста ванна, великі банні рушники, фляга гарячої води, коробки з їжею від «Фортнум і Мейсон»58, великі шматки солонини, сир стілтон, вершки, шинка, сардини, сухофрукти і великий м’ясний пиріг, не кажучи вже про персикове бренді та інші спиртні напої. «Пам’ятайте, — якось повідомила дружина Черчилля лікарю, — йому зовсім невідоме життя звичайної людини».

Казали, він жодного разу не їздив автобусом і лише раз у житті був у лондонському метро, одному з небагатьох сучасних технічних див, які його спантеличили. Він там загубився і не без допомоги розібрався що до чого.

Шановні леді та джентльмени присяжні, знайдуться й ті, хто повідає, що він був не тільки дратівливим та розбещеним, а також і цькувальником. Пригадуєте темну справу в Сандгерсті, коли молоді офіцери згуртувались проти молодшого офіцера на прізвище Брюс і, по суті, змусили його покинути службу?

Немає доказів того, що Черчилль учинив по-християнськи і спробував заспокоїти стурбованого солдата. Ба навпаки, дехто навіть казав, що Черчилль радше був ватажком у хуліганському інциденті.

А що гірше, ніж зіпсований і дражливий задирака? Є звинувачення в тому, що в нього не було справжніх друзів — тільки люди, яких він «використовував» для власного просування. У документальній драмі «Наростання бурі» («The Gathering Storm») зображено, як Ральфа Віґрема, молодого працівника Форин-офісу59, вмовили поїхати до Чартвеллу та проінформувати Черчилля про факт німецького переозброєння. А саме цю інформацію Черчилль безжально, але ефективно використовував в атаках на уряд Стенлі Болдвіна.

Тим, що виніс із Вайтголлу документи, Віґрем поставив на карту свою кар’єру, і врешті саме його запідозрили у витоку даних для Черчилля та вигнали з Форин-офісу. У тій теледрамі ми бачимо втрати, яких зазнала його сім’я, погрози від керівництва; а згодом виявиться, що він наклав на себе руки. Нещасний — наче лунає з екрана — пожертвував собою заради амбіцій Черчилля.

А як вам обвинувачення у зраді товаришів — злочині, що в очах багатьох є найганебнішим? Коли він провертав свою славнозвісну втечу з бурської в’язниці в Преторії, разом із ним мали тікати ще двоє, Галдейн і Брокі. Припущення полягає в тому, що Черчилль порушив домовленість і втік сам.

Тож підіб’ємо підсумки: він зухвалий, розбещений, цькувальник і зрадник. Що б іще додати? Завершальним нехай буде обвинувачення