Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

в око. Я привітався до нього через галявину і кинув отак собі кілька слів про погоду, ламаючи голову, що він поробляє тут у таку пору, та Дом, а це вже зовсім дивне, не відповів. Тоді я вирішив, що він спить, хоч у позі, в якій він застиг, важко хто витримав би довгий час, а про спати – годі й думати. Потім мені здалося, ніби на місці Дома стоїть камінна баба. Я ще трохи посидів на своєму пеньку, а тоді підхопився. Занадто вже мене розпалювала цікавість- Проте навіть коли я підійшов ближче і побачив, що це таки не змінна баба, а Дом, його поведінка ні трохи не стала збагненною. Дом не спав. Він дивився на щось перед собою, чого я не зауважував, і не помічав моєї присутности, хоч я стояв у нього перед обличчям.

І тут я почав досадувати. Я потоптався на місці, питаючи себе, на що він здолає так дивитися, аж раптом мене осяяло. Я побачив, як Дом дивиться на зеленавого жучка, який закляк перед ним на стеблині серед куща трави і лише подеколи порушував ніжками, особливо коли до нього наближався людський віддих, бо я аж став на коліна, аби ліпше роздивитися. Відкриття, що Дом зачудований жучком, у першу мить настільки вразило мене, хоч я і знав любов Дома до всього живого, аж я засумнівався, чи мені це не привиділося. Потім мені до корчів стало смішно, що доросла людина здатна впасти в подібне дивацтво, і я вирішив – ліпшої нагоди покепкувати з жуколюба не знайдеться. Почекати, поки він мене помітить і, так би мовити, зловивши на гарячому, присоромити. І що ж ви собі гадаєте? Я чекаю, чекаю, у мене дубіють ноги, а Дом усе ще дивиться на свою капосну комашину, а на мене – ну, хоч би глянув! Ще коли б кілька хвилин, а то майже півгодини, годину… Виходило, не він, а я в дурнях! І тут мене почало лютити вже, пащо я ним взагалі поцікавився, замість імпровізувати на віольончелі і лишити його в спокої з його ідіотськими жуками, якщо він їх аж так любить, дідько б його взяв! Рівночасно в мені ворухнулася підозра, що він лише вдає, ніби не помічає мене, і я злорадно гукнув йому в саме вухо, чекаючи, як тепер він уже підскочить. Та уявіть собі, Дом не почув. Де настільки приголомшило мене, що я, втрачаючи рівновагу, мені розум тієї миті відібрало, потрусив його за плече. Він не відчув і мого дотику, і його тіло намацувалося під рукою суцільним диким каменем. Не знаючи, що й думати, остаточно розгублений, я заглянув йому в обличчя. Дом сидів Проти світла, і в його очах, налитих слізьми від зосередження, грало сонце, розтягуючи очі до землі. І цього променюючого тіла я перелякався. В мене увійшов такий тваринний, зовсім незнайомий досі жах, аж я кинувся бігти; і пізніше кожного разу, як я пригадував дотик до його тіла, мені робилося недобре. Навіть коли я його кілька днів після цієї пригода зустрів на вулиці, як він поспішав додому, несучи під пахвою покаліченого собаку, якого він десь витяг з-під авта, перший мій відрух мало не змусив мене скрутити в найближчий завулок, аби не вітатися з ним, хоч це відчуття зникло, щойно він заговорив до мене. Дом зауважив: я якось інакше поводжуся, ніж завжди, та коли він спитав причину, я вже опанував себе настільки, що міг, сміючися, розповісти, як бачив його в лісі і як він мене налякав.

Дом теж засміявся, почувши, як я тікав від нього, тільки, замість підтвердити те, що я спостеріг па власні очі, здивовано витяг обличчя і став запевняти, ніби він мене справді не помітив, і, мовляв, дуже ймовірно, що я угледів не його, а когось іншого, хоч я ладен відтяти собі голову, що то був саме він. Бачачи, як я хвилююся, доводячи, Дом перевів розмову на жарти і тоді оповів мені кілька анекдотів, здивувавши мене, бо я ніколи не чув, щоб він оповідав анекдоти, спитав, як я живу, що поробляю, і я не зчувся, коли заходився переказувати йому найсвіжіші плітки про своїх сусідів. Звичайно, розійшлися ми, хоч і в доброму настрої, кожен при своїх думках, бо я бачив його, а не когось іншого. І це я знав, так само добре, як і він. Однак щойно тоді мені відкрилося, наскільки Дом несусвітньо добра людина, та ще й скромна до самозаперечення.

– Як зворушливо! – примружив очі Ціма.

– Даремно ти так підлещуєшся до Дома, ніхто з нас не передаватиме йому твоїх дитирамбів, – обізвався студент медицини. – Ти марно трудився, все це піде на вітер, бо інші не такі наївні, як тобі ввижається. Ти гадаєш, не видно, чому ти розповів отакий кисіль про Дома? Люди не настільки прибиті мішком, як тобі хотілося б. Ти занадто прозоро готуєш себе в кандидати на святого. Зварганити подібну історію! Аякже, мовляв, дивіться, він бачить те, чого інші не бачать! Той, хто так розпинається про добро, зажди, мовляв, має більше шансів зійти за доброго, і ти на це й розраховуєш. Мені цікаво лише, коли ти відкинеш лаштунки і почнеш розповідати про себе все те, що ти щойно змайстрував про Дома, бож ти до цього прямуєш. Погодься, що, говорячи про Дома, ти тільки себе маєш на увазі! Що ти не віриш у Домові доброту і святість, так само, як не вірю я, настільки очевидне, що не варто марнувати слів. Дом добрий? Звідкіля у тебе ця певність? Я скоріше довірю в доброту першого-ліпшого злочинця, ніж у Домову, і я певен – твої справжні думки недалеко відбігають від моїх! Дом не може бути добрий. Я, наприклад, переконаний, що Дом рафіновано жорстока людина, яких мало. Так звана його доброта – лише вивіска для шалапутів. Я погоджуюся, мені бракує наочних доказів, на це Дом занадто хитрий, він не лишає за собою жодних слідів. Тільки я знаю, якщо хочеш, відчуваю шостим почуттям, коли таке існує, що Дом навіть не рятує покалічених тварин, якими так ефектно захаращене його помешкання, а полює на цілком здорових і власноручно калічить їх. Варто лише подивится на його атлетичну постать, аби не повірити в його святість чи доброту. Святі так не виглядають. У нього для святости надто багато сили, і він мусить її кудись по чорному збувати. Я це кажу, бо знаю, і мене елегіями не купиш.