Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Водночас наші предки мало в чому нагадували людину навіть звіддаля. У цю добу ще немає жоднісінького поспіху, у перегрітому світі важливою була холоднокровність, рух і вміння пристосовуватися.

На щастя, згодом настануть прохолодніші часи, хоч і повільно. Духота триватиме ще мільйони років навіть після того, як абсолютний пік тепла під час ПЕТМ мине. Але річ у тім, що теплиця повільно, але впевнено почне перетворюватися на морозилку – почнеться поступове похолодання, що триватиме наступні п’ятдесят мільйонів років, закінчуючи нашими днями. Що ж стало причиною цього похолодання? Маленька, незначна водна папороть із назвою Azolla filiculoides окупувала тепле внутрішнє море, що розташовувалося тоді на території Північного полюса. Тут рослина неймовірно швидко розмножується (Azolla здатна подвоювати свою біомасу за декілька днів), тим самим засмоктуючи з атмосфери величезну кількість вуглекислого газу. Азола витягує з повітря десять тонн вуглецю щогектара. Окрім того, помираючи й спускаючись на дно, рослина кам’яніє, назавжди забираючи із собою спожитий вуглець. Унаслідок цього вміст вуглекислого газу в атмосфері знижується з нестримних 3500 до 1000 пропромілле за лишень один мільйон років. Дві третини вмісту вуглекислого газу в повітрі – геть! От тобі й похолодання.

Відтоді ми й стоїмо на цьому шляху. За останні п’ятдесят мільйонів років крива температури переважно опускалася дедалі нижче. Поки на сцені історії не з’явилися ми, люди, і не почали власноруч продукувати вуглець.

У новому, прохолоднішому, світі дощові ліси, що виділяли пару, перетворилися на відкриту місцевість, на якій домінуватиме те, чим динозаври не встигли насолодитися сповна, – трав’янисті рослини. Вони вперше з’явились у пізній крейдовий період, прямісінько перед тим, як смерть із небес наздогнала динозаврів.

Усе більш відкрита, прохолодніша та світліша природа, трав’я­ниста місцевість пасувала як коням, так і нашому майбутньому предкові, homo, як рукавичка на руку. Обидва види за мільйони років виростають і стають швидшими. Наші предки, попри все, – вихідці з відкритих рівнин, а не з лісів. Ми, homo sapiens, і коні, equus ferus caballus, – бігуни. Не дивно, чому нам так добре одне з одним.

І ми народилися й отримали наш перший поштовх у спину від тепличного світу, але розвинув і сформував нас наступний світ морозильні. Лише коли стане прохолодніше, ми перетворимося на тих, ким урешті-решт стали.

Але поки ще не настав час об’єднати наші сили.

Людям знадобляться мільйони років, аби одомашнити коней. Це сталося приблизно в 6000 році до нашої ери. На євразійських степах. Всівшись на кінську спину, годі було чомусь нас зупинити. Відтак одомашнення хвилею прокотилося Євразійським континентом.

Принаймні поки хвиля людей і коней не досягла берегів трав’я­ного моря.

Повернімося ж до одного осіннього дня з життя хана Арана (полководця Хубілая, якому довірили завоювання Японії) і його людей. Поки ми прибули у жовтень 1274 року, хан Хубілай уже надіслав японцям декілька повідомлень із закликами мирно підкоритися. Усі посланці повернулися з порожніми руками.

Тоді, подумав Хубілай, залишається лише вторгнення. Для цього потрібні кораблі. Відчувається поспіх, нетерплячий Хубілай дає вказівку за короткий проміжок часу, лише за рік, зібрати та спорядити загарбницький флот, що складатиметься з 900 кораблів. Судна мають перевезти понад 40 000 солдатів морем до Японії з Цюаньчжоу в провінції Фуцзянь. Цюаньчжоу – колишнє найважливіше портове місто Китаю, розташоване на Південно-Східному узбережжі неподалік Корейської протоки.

Строкатість солдатів була не меншою від строкатості флоту. Військо не було монгольською ордою чи елітними вершниками, монголи й справді пливли під вітрилами, але на борту головно перебували китайські та корейські вояки. Флот, що їх перевозив, переважно складався з недбало зібраних річкових човнів, не зовсім придатних для плавби у відкритому морі.

При дворі хана Хубілая та серед монголів у столиці Даду (майбутньому Пекіні), навпаки ж – святковий настрій. Підготовка до вторгнення пройшла, наскільки можна було судити, гладко, монгольське військове командування вважало, що перемога майже у кишені.

Усе почалося, безперечно, перспективно. Імпровізований військовий флот досягає південного узбережжя Японії без значних проблем, солдати сходять на берег на острові Цусіма у Корейській протоці, західніше основних японських островів. Їх зустрічає менше військо японської кінноти, яке швидко полягло. Відтак монгольські вояки займають сусідній острів Ікі, також не зустрічаючи суттєвого спротиву.

19 листопада загарбницький флот досягає бухти Хаката неподалік Дадзайфа, колишнього адміністративного центру острова Кюсю. Там і відбувається перша велика битва. Історичні джерела трохи незгодні щодо того, хто мав кількісну перевагу: обидві сторони згадуватимуть про не на жарт чисельніші війська суперників. Монголи вірили, що японська армія налічувала понад 100 000 людей, коли японські самураї гадали, що на одного їхнього солдата припадало десять монголів. Насправді обидва війська мали б бути приблизно однаково сильними.

Проте, хоч там як, зрозуміло, що японці на той момент взялися за розум і мобілізувалися після початкового вагання та шоку, що настав після новини про прихід непереможного монгольського війська на Цусіму та Ікі.

Спершу перевагу мають монголи. Японці були недосвідченими в управлінні таким великим військом, адже з часу останньої великої битви на японській землі спливло півстоліття. Це означає відсутність бодай одного японського полководця з досвідом керівництва великою армією на полі бою.

Окрім того, у феодальній Японії війни здебільшого зводилися до радше незначних кланових ворожнеч, сутичок окремих самураїв сам на сам згідно з традиційним кодексом вояка Бусідо, аніж до маневрів величезними арміями.

Додайте до цього той факт, що монголи мають свою страхітливу, смертельну та сучасну зброю – могутні луки, які стріляли вогняними та вибуховими стрілами. Усілякі призначені для катапульт гранати також були в їхньому арсеналі, зокрема керамічні гранати, яких кидали у ворожих коней, аби налякати та змусити їх у паніці втікати, несучи вершників геть.

У цій ситуації японські самураї не мали іншого вибору, окрім намагатися вистояти, очікуючи на підмогу з півночі. Попри свої слабкі тактичні позиції, їм це добре вдалося, японці завдали монгольському війську значних утрат.

Ближче вечора дев’ятнадцятого листопада здійнявся штормовий вітер, до берегів Японії наближається тайфун. Капітани монгольських кораблів вирішують, що найліпше повернути солдатів на кораблі, аби уникнути ситуації, коли шторм розбив би флот ущент, а воїни залишилися б застряглими на японській землі. Монгольські кораблі підіймають якорі й пливуть назустріч тайфуну.

Майже третина непридатних до моря річкових човнів стає жертвами кораблетрощі, велику частину армії ковтають хвилі. Удосвіта 20 листопада японці виходять у море, де явно переважають послаб­лений монгольський