Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

— на межі XIX—XX століття у зв’язку з переходом людства від аграрного до індустріального виробництва з’явилася «така норма у су­с­пільно-політичному житті, як націоналізм, в якому здійснилося поєд­нання держави та національної культури».

Саме тому «національне завдання» не могло не стати засадничим для будь-якої політичної сили. На підросійській «Україні» розгорталося два «націотворчі» процеси: з одного боку, «російська держава намагалася створити російську націю «зверху», провести асиміляцію українського етносу»; з іншого — відбувався «процес творення української нації через народно-культурну мобілізацію». У 1917 р., за словами науковця, «український політичний ландшафт» характеризувався такими чинниками:

— мобілізація до армії майже 3 млн чоловіків — найбільш працездатної частини суспільства;

— політична неструктуризованість українського суспільства;

— нездатність українських ліберальних кіл «запропонувати життє­здатне рішення українського питання»;

— декларативність програм УСДРП та УПСР у питанні державного статусу України, висування «непевного та малозрозумілого гасла побудови федерації чи то російської, чи то європейської, чи то світової»;

— штучне протиставлення «національного» та «соціального»;

— приписування соціалістами народові «невластивих йому якостей»;

— перманентне відставання «соціалістичного проводу УЦР від перебігу подій» та непослідовність її політики;

— «невизначеність провідних українських партій щодо розв’язання національного-державного питання», що обумовило «більшість невдач революції»;

— ставка УЦР виключно на співробітництво «з політичними та економічними аутсайдерами, нездатними до державотворення», — з «соціалістичними елементами польської та єврейської меншин», — що було «заздалегідь програшним курсом» з точки зору «необхідності побудови національної держави»[126].

Констатація

Якщо немає єдиного «народу», то за визначеним не може бути і його єдиного найвищого органу, а в даному конкретному випадку — ще й «народоправного», бо ніхто і ніколи Генеральний секретаріат не обирав.

Отже, за фактом — і це в кращому разі — з правової точки зору його можна було кваліфікувати хіба як «виконавчий орган комітету наці­о­нально-культурної організації частини україномовних громадян Росії, які проживали на території дев’яти її південно-західних губерній».

Чергові загадкові «пологи» Генерального секретаріату

Сформулювати заголовок — і нашу головну думку про подальші події — саме в таких словах дозволяє аналіз обставин народження як самого ГС, так і програмної декларації про його діяльність.

Але спочатку декілька слів про народження самої інституції та ставлення батьків-засновників до свого дітища. Потрібні відомості, здається, можемо знайти у відповідному протоколі, але і тут що не слово, то загадка.

Відкриваючи вечірнє засідання 23 червня, М. Грушевський «докладає про створення Генерального секретаріату. На попередній сесії обговорювалась потреба створення виконавчого органу, розмежування функцій законодавчих та виконавчих <...>. Після видання (другого. — Д. Я.) Універсалу Комітет Центральної Ради поставив у чергу се питання. Комітет уважав, що в зв’язку з обставинами він повинен передати свої виконавчі функції новому органові, і вирішив зараз же формувати цей орган під назвою Генерального секретаріату, не чекаючи початку нової сесії, бо тиждень часу між тим моментом і черговою сесією в нинішних обставинах — великий промежуток».

Правда тут у тому, що ГС «офіційно» було сформовано нібито 15 червня, тобто через два тижні після закриття IV пленуму Ради і за три дні до відкриття сесії наступної. Отже, перший аргумент М. Грушевського не витримує критики. Цей аргумент якщо не брехливий, то неправдивий: на попередній, тобто IV, сесії УЦР нічого подібного не обговорювано[127].

Посилання на Комітет також не витримує критики. Ця інституція, як добре відомо, була створена на підставі відповідного рішення пленуму УЦР 23 квітня. Згідно з ним, якщо на самі загальні збори Ради покладався обов’язок «визначати напрям і характер всієї роботи УЦР», то «через Комітет УЦР провадить роботу Центральної Ради в конкретній, постійно зміняючійся обстановці моменту»[128]. Таке формулювання, просто кажучи, означає: Комітет УЦР був виконавчим органом Ради, постанова від 23 квітня не надавала йому права делегувати свої розпорядчі функції якомусь іншому органові, а тим більше — такий або такі органи створювати.

Отож і друга теза М. С. Грушевського, наведена на обґрунтування саме такого порядку створення ГС, у самих підставах неправдива. Вона хибна ще й тому, що ніяких засідань з цього питання Комітет УЦР не проводив — протокол відповідного засідання науці до сьогодні невідомий і від 1917 р. ніким і ніколи не був пред’явлений. Цитується хіба що версія документа, подана есерівською «Народною волею» 17 червня 1917 р.[129].

Звернімося до відповідного тексту «Повідомлення», в редакції часопису «Народна воля»: «Комітет Центральної Ради на останнім засіданні 15 іюня ухвалив організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються. На цих же засіданнях було ухвалено призначити головою Генераль­ного секретаріату і генеральним се­кретарем внутрішніх справ — В. К. Винниченка, генеральним писарем — П. Христюка, генеральним секретарем фінансових справ — Х. А. Барановського, міжнаціональ­них справ — С. О. Єфремова, продовольчих — М. М. Стасюка, земельних — Б. Мартоса, військових — С. В. Петлюру і судових справ — В. Садовського. Учора в Центральній Раді одбулося перше засідання Генерального секретаріату Центральної Ради, на якому обговорювалися питання, що торкаються роботи Секретаріату. Чергове засідання Генерального секретаріату одбудеться сьогодні о 10-й год. ранку в Центральній Раді»[130].

Не мав права Комітет робити й персональних призначень до складу ГС. У кращому разі, це могла би зробити сама Рада, хоча, сказати правду, таке право не було передбачене її статутом (тобто «Наказом» від 23 квітня), а відповідні зміни до нього не вносилися. Нарешті, без санкції УЦР Генсек­ретаріат не мав права проводити засідання, а тим більше ухвалювати на них будь-які рішення.

Перше, що впадає в очі, — сам текст повідомлення готувався у крайньому поспіху. По-перше, не згадані імена по батькові Мартоса, Садовського і Христюка.

По-друге, не наведена партійна належність кожного з фігурантів паперу.

По-третє, не можна зрозуміти, скільки насправді відбулося засідань Комітету УЦР — одне чи декілька?

По-четверте, жодного документа, який підтверджував би сам факт проведення такого засідання (або таких засідань), виявити ще нікому не пощастило, а перший протокол Генсекретаріату насправді датований не 17-м, а 29-м червня[131].

Відкритим, отже, залишається і питання: де і коли було ухвалено документ, який називається «Декларація Генерального секретаріату», перед тим як його зачитали членам УЦР увечері 26 червня? Так само відкритим залишається і питання про авторство документа.

Констатація

Хай там як, не менш очевидним є і таке твердження: будь-яка претензія на скликання т. зв. Установчих зборів, які, на думку ініціаторів та організаторів цієї ідеї, мали би визначити принципи нового державного устрою на частині території єдиної країни, є не чим іншим, як державною зрадою. І зовсім уже очевидним є такий висновок: такі дії в умовах воєнного стану законодавство будь-якої країни світу трактує однаково, приписує їх виконавцям лише одну санкцію. Процес при цьому проводиться без участі адвокатів та підсудних, вирок виконується впродовж наступних 24 годин.

Учинивши акт державної зради, його ініціатори — М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський, М. Ткаченко