Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Пречудово, — сказав Максимільян, — тим паче, що мені й самому треба в той бік.

— Чекати тебе на сніданок? — запитав Емманюель.

— Ні, — відказав Максимільян.

Дверцята зачинилися, й ридван попрямував далі.

— Бачите, я приніс вам щастя, — сказав Моррель, лишившись сам із графом. — Ви не думали про це?

— Думав, — сказав граф Монте-Кріс­то, — тим-то й хотілося б мені не розлучатися з вами ніколи.

— Це просто диво! — провадив Моррель, відповідаючи на власні думки.

— Що саме? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Те, що сталося.

— Авжеж, — усміхнувся граф Монте-Кріс­то, — ви слушно зауважили, Моррелю, що це диво!

— Хоч що там було б, — провадив Моррель, — Альбер хоробрий хлопчина.

— Дуже хоробрий, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я сам бачив, як він спокійнісінько спав собі, коли над його головою висів кинджал.

— А я знаю, що він двічі виходив на поєдинок, і бився він дуже добре; то як же все узгоджується з його сьогоднішньою поведінкою?

— Це все ваш вплив, — усміхнувся граф Монте-Кріс­то.

— Щастя його, що він не вояк! — сказав Максимільян.

— Чому?

— Перепросити коло бар’єра!.. — Молодий капітан похитав головою.

— Послухайте, Моррелю! — лагідно сказав граф Монте-Кріс­то. — Невже й ви поділяєте забобони звичайних людей? Адже, погодьтеся, якщо Альбер хоробрий, то він не міг учинити це від боягузтва; у нього, звісно ж, була причина вчинити так, як він учинив сьогодні, тож поведінку його можна назвати радше героїчною.

— Та звісно, — відказав Моррель, — але я скажу, як ото полюбляють висловлюватися іспанці: сьогодні він менш хоробрий, аніж учора.

— Ви поснідаєте зі мною, правда ж, Моррелю? — міняючи тему розмови, запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ні, я розлучаюся з вами о десятій годині.

— Ви домовилися з кимось поснідати о десятій?

Моррель усміхнувся і похитав головою.

— Але ж вам треба десь поснідати.

— Я не голодний, — відказав Моррель.

— Мені відомі тільки два почуття, від яких людина позбувається апетиту, — сказав граф Монте-Кріс­то, — горе і кохання. Слава Богу, бачу, що ви у веселому гуморі, значить, це не горе... Отож, якщо судити з того, що ви сказали мені сьогодні вранці, я дозволю собі гадати...

— Що ж, пане графе, — весело відказав Моррель, — я не заперечую.

— І ви нічого мені про це не розповісте, Максимільяне? — так жваво запитав граф Монте-Кріс­то, що видно було, як йому кортіло дізнатися Моррелеву таємницю.

— Сьогодні вранці, пане графе, ви мали нагоду впевнитися, що в мене є серце, правда ж?

Замість відповіді граф Монте-Кріс­то простягнув йому руку.

— Тепер, — провадив Максимільян, — коли моє серце вже не у Венсенському лісі, з вами, воно в іншому місці, і я йду за ним.

— Ідіть, — поволі мовив граф Монте-Кріс­то, — ідіть, друже мій; та, прошу вас, якщо на вашому шляху трапляться перепони, згадайте про те, що я багато чого можу зробити на цім світі, що я за щастя матиму застосувати мою владу на користь тим, кого я люб­лю, і що я люб­лю вас, Моррелю.

— Гаразд, — сказав Моррель, — я пам’ятатиму про це, як ото недобрі діти пам’ятають про своїх батьків, коли потребують їхньої допомоги. Якщо мені потрібно буде — а цілком можливо, що така мить настане, — я звернуся до вас по допомогу, пане графе.

— Що ж, ви пообіцяли. Тоді до побачення.

— До побачення.

Вони підкотили до кам’яниці на Єлисейських Полях. Граф Монте-Кріс­то відчинив дверцята.

Моррель стрибнув на бруківку.

На ґанку чекав Бертуччо.

Моррель попрямував проспектом Мариньї, а граф Монте-Кріс­то хутко подався назустріч Бертуччо.

— І що? — запитав він.

— Вона збирається покинути дім, — відказав управитель.

— А її син?

— Покойовий слуга Флорантен гадає, що він збирається вчинити так само.

— Ідіть зі мною.

Граф Монте-Кріс­то пройшов із Бертуччо до свого кабінету, написав відомого нам листа і дав його управителеві.

— Ідіть, — сказав він, — і хутчій; до речі, нехай скажуть Гайде, що я повернувся.

— Я тут, — відказала сама Гайде, яка, почувши, що підкотив ридван, уже побігла східцями в діл і сяяла з утіхи, побачивши графа здоровим і неушкодженим.

Бертуччо вийшов.

Усієї радості ніжної доньки, що знову побачила батька, усього захвату коханої, що знову побачила коханого, зазнала Гайде під час тієї зустрічі, якої вона так нетерпляче очікувала.

Звісно, і радість графа Монте-Кріс­то, хоч він і не виявляв її так бурхливо, була не менш велика; для змучених сердець радість немов роса, що випадає на висохлу від спекоти землю; серце і земля всотують ту живодайну вологу, та стороннє око не помітить цього.

За останні дні граф Монте-Кріс­то збагнув те, що давно вже здавалося йому неможливим: на світі є дві Мерседес, і він ще може зазнати щастя.

Його погляд спрагло поринав у затуманені очі Гайде, аж раптом відчинилися двері.

Граф Монте-Кріс­то насупився.

— Пан де Морсер! — доповів Батістен, наче самісіньке це наймення виправдовувало його непрохане вторгнення.

І справді, графове обличчя поясніло.

— Котрий? — запитав він. — Віконт чи граф?

— Граф.

— Невже це й досі не скінчилося? — вигукнула Гайде.

— Хтозна, чи скінчилося воно, дитино моя, — відказав граф Монте-Кріс­то, узявши її за руки, — але тобі нема чого боятися.

— Але ж цей негідник...

— Він безсилий супроти мене, Гайде, — сказав граф Монте-Кріс­то, — боятися треба було тоді, коли я мав справу з його сином.

— Ти ніколи не дізнаєшся, скільки я витерпіла, пане мій, — сказала Гайде.

Граф Монте-Кріс­то всміхнувся.

— Присягаюся тобі могилою твого батька, — сказав він, — якщо з кимось і станеться лихо, то принаймні не зі мною.

— Я вірю тобі, як Богові, — сказала дівчина, підставляючи графові чоло.

Граф Монте-Кріс­то закарбував на тому прегарному, чистому чолі поцілунок, і від нього закалатало двоє сердець — одне стрімко, а друге глухо.

— О Боже, — прошепотів граф Монте-Кріс­то, — невже ти дозволиш мені знову покохати!.. Запросіть графа де Морсера до вітальні, — сказав він Батістенові, проводжаючи прекрасну грекиню до бічних сходів.

Нам необхідно пояснити причину тих відвідин, що їх, може, чекав граф Монте-Кріс­то, та наші читачі, либонь, і не сподівалися.

Коли Мерседес, як ми вже казали, робила у себе отой перелік, що й Альбер, коли вона складала свої коштовності, замикала шафи, збирала докупи ключі, щоб лишити все по собі в цілковитому порядку, вона не помітила, що за скляними дверми в коридорі з’явилося бліде похмуре обличчя. Того, хто дивився крізь ті двері, не можна було ні побачити, ні почути, а сам він міг бачити й чути все, що діялося у пані де Морсер.

Відійшовши від тих дверей, блідий чоловік подався у спальню і конвульсивно стиснутою рукою підняв штору в тому вікні, що виходило у двір.

Так він стояв хвилин із десять, непорушно і безмовно прислухаючись до калатання свого серця. Ті десять хвилин здалися йому вічністю.

Ото саме тоді, повертаючись із місця поєдинку, Альбер і вгледів у вікні свого батька, що наглядав за ним, і відвернувся.

Граф широко розплющив очі, адже він знав, що Альбер