Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

будинку на Західній Одинадцятій вулиці в Нью-Йорку, коли один із них помилково під’єднав не той дріт до саморобної бомби, яку вони виготовляли в підвалі будинку. Тіло Діани Оутон було так знівечене, що єдиним способом ідентифікації стали відбитки її відірваних пальців, знайдених в уламках після вибуху. Від Робінса взагалі нічого не залишилося. Його кістки й шкіра згоріли в полум’ї, спричиненому вибухом газових труб, і його смерть була засвідчена лише потому, як «метеорологи» підтвердили його перебування в будинку з двома іншими жертвами.

Фергюсон вирушив до Рочестеру в старенькій «імпалі» першого липня, хоча його робота в «Таймс-Юніон» мала початися лише четвертого серпня. Він мав у запасі п’ять тижнів на адаптацію до нового середовища, пошук помешкання та переведення своїх коштів до місцевого банку, провести час із Боббі й Маргарет, почекати на нову відстрочку з призовної комісії, стати свідком виконання даної президентом Кеннеді обіцянки і побачити двох американських астронавтів на поверхні Місяця, продовжити роботу над проектом, розпочатим у Нью-Йорку – переклад поезій Франсуа Війона, і викинути нью-йоркські спогади з цього переліку. Найбільша з найдешевших квартир, яку він спромігся знайти у занедбаному кварталі під назвою Саут-Ведж, комплекс багатоповерхівок у східній частині міста, поблизу річки Дженесі. Улюблена Макманусова гора Маунт-Хоуп була звідси на відстані всього кілька кроків, як і Рочестерський університет та велика трав’яниста територія, що називалася Гайлендським парком, де відбувалося щорічне свято бузку. У цій частині світу ціни були низькими, за вісімдесят сім доларів щомісяця він мав у своєму розпорядженні ввесь третій поверх дерев’яного будинку на Кроуфорд-стріт. Сам по собі будинок не був привабливим, з потрісканими стелями та розхитаними сходами, засміченими водостічними трубами та облупленою жовтою фарбою на фасаді, проте Фергюсонові дісталися три вмебльовані кімнати і кухня, а світло, що лилося з вікон по обіді, діяло на його ментальний стан настільки краще, ніж темрява на нью-йоркській Західній 107-й вулиці, що він був готовий не зважати на вади будинку. Власники мешкали у квартирі на першому поверсі і, попри схильність містера й місіс Краулі до горілки, через яку вони часто затівали сварки вночі, вони завше приязно ставилися до Фергюсона, і так само ставився до нього неодружений молодший брат місіс Краулі, Чарлі Вінсент, ветеран Другої світової війни, який займав другий поверх і жив на щомісячну допомогу по інвалідності, доброзичливий чолов’яга, який тільки те й робив, що палив сигарети, кашляв, дивився телевізор, і ще час від часу вночі в кошмарному сні пронизливо й панічно волав: Стюарте! Стюарте! так що Фергюсон чув ці крики час від часу, через перекриття, і в ці моменти він співчував тому юнакові, якого відрядили воювати до тихоокеанського регіону двадцять шість років тому, щоб він повернувся додому до Рочестера з головою, сповненою нічними мареннями.

Як виявилося, Боббі й Маргарет мали залишити місто до того, як трапилася нагода добряче погуляти разом. Фергюсон одного разу обідав із ними, він спромігся подивитися гру Боббі в матчі за «Червоні крила», проте, коли він прибув до Рочестеру першого липня, команда вже була в дорозі, а чотири дні потому, як Боббі десятого числа повернувся до Рочестеру, приймаючий гравець «Іволг» зламав руку у сутичці з «Нью-Йорк Янкі» під час гри вдома. Потому, як Боббі набрав 327 очок у перші три тижні ігор у лізі А, йому запропонували увійти в склад лідера команди «Балтіморських іволг» і, якби він міг відстояти свої позиції проти всієї Американської ліги, малоймовірно, що він знову грав би на другорядних ролях. Було неможливо не радіти за нього, неможливо не тішитися його кар’єрним зростанням у спорті – і, проте, як не важко було Фергюсонові зізнатися самому собі, неможливо не відчувати радість з приводу їхнього від’їзду.

Усе це не мало відношення до Боббі. Він залишався тим самим Боббі, старшим за віком, більш досвідченим, більш розважливим Боббі й водночас щирим хлопцем, нездатним подумати про кого-небудь щось погане, Фергюсонів постійний і люблячий друг, людина, яка любила його більше, ніж будь-хто у світі, і навіть Емі; яким жвавим Боббі був під час обіду ввечері в рочестерському готелі «Кресчент Біч Хоутел», під час якого кожні чотирнадцять секунд обіймав Маргарет і розводився про старі часи в Монтклері, славетні дні їхнього другого року навчання, коли Фергюсонова рука була ще непошкодженою, а вони грали в одній команді, наймолодші стартери в команді, віком 16 плюс 2, команді, що вирвала перемогу. Природно, Боббі мусив поговорити про ту гру, він ніколи не втомлювався обговорювати її, а коли Фергюсон попросив його повторити розповідь для Маргарет, Боббі посміхнувся, поцілував дружину в щоку, і почав згадувати події, що відбулися того травневого дня шість років тому. Ось як воно було, мовив він.

У грі з Блумфілдом вони в останньому інінгу дійшли до рахунку один-нуль. Один гравець вилетів, і двох ввели. Арчі був на третій, а Калеб на другій. Калеб Вільямс, старший брат Ронди, і тут виникає Фортунато, а тренер Мартіно сигналізує удар з блокуванням бітою, він двічі стукнув по козиркові кашкета, а відтак знімає кашкет і почісує голову, такий був сигнал, і він подав його єдиний раз, просто удар з блокуванням заради самовбивчого прийому, аби спричинити одну пробіжку, а задля подвійного самовбивчого віджиму, щоб спричинити аж дві. Ніхто ніколи й подумати не міг про таку гру, але Сал Мартіно замислив її, оскільки був генієм бейсболу. План, важкий для виконання, адже в складі мав бути швидкий бігун на другій лінії, проте Калеб і був тим супершвидким гравцем, найшвидшим у команді, і от прилітає подача, а Фортунато закладає добрий удар з блокуванням, і повільно так веде направо від гірки. Доки подавач добігає до нього, Арчі вже перетинає пластину, аби зрівняти рахунок. Збагнувши, що тут нема чого робити, подавач кидає на першу, а Фортунато вилітає аж на три чи чотири кроки. Але подавач не розуміє головного – що Калеб уже побіг у той самий час, що й Арчі, саме тоді, коли він розмахувався, і до того часу, як перший базовий ловить м’яча, Калеб уже на три чверті на шляху додому. Усі в Блумфілді горлають першому базовому «Кидай м’яча! Кидай м’яча!» – а тому він кидає м’яча на домашню, та його кидок запізнюється, жорсткий кидок прямо в рукавичку гравця на прийомі, але кидок знову-таки на пару секунд запізнюється, і Калеб прослизає з тріумфальною підтримкою. Купа порохів, і Калеб зривається на ноги, знявши руки вгору. Перемога замість поразки, серйозний виграш замість паршивої нісенітниці – дрібного удару