Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Карро зупинилася, повільно перевівши погляд на демона, який, розгойдуючись з боку в бік, дивився на неї з явним осудом.

– Я читаю. У мене завдання.

– Знаю. Адмірал завжди дає одне й те саме завдання всім новачкам, але ти повинна читати про бастіон, а не про печаті янголів. Тим паче, що там усе брехня. Чим вони тебе зацікавили?

Карро тяжко зітхнула й відкинулася на спинку крісла. Воно скрипнуло. Світла було замало: лише одна велика свічка освітлювала стіл, а далі світло, здавалося, поглинала вічна темрява, яка огортала полиці з книгами, немов щитом.

– Я прочитала кілька розділів про бастіон, інші закінчу завтра. Але тут немає нічого особливого. Зовсім не те що я очікувала.

Азол вийшов із темряви, на ньому не було обладунків, лише легка уніформа з червоними елементами та вставками. На поясі висіла пара кинджалів. Карро подивилася на нього сердито й шумно зітхнула, розтираючи між пальцями пил. Книги були доволі старі, більшість сторінок намагалися залишитися в руках.

– Це тому, що ти не знайшла справжньої книги.

– Не розумію. А ці що, підробка? – вона усміхнулася й відсунула книгу від себе, склавши руки на грудях. – Де шукати «справжню книгу»?

Те, що демонам не можна вірити, знали всі. Тому Карро не вірила Азолу, тим більше, що раніше вже обпеклася, боляче й назавжди. Здавалося, що її зраджували не один раз, колись у минулому це було болючіше, ніж зрада в пеклі. Тоді вона відбулася лише легким покаранням, а тепер, дивлячись на Азола темно-сірими очима, вона відчувала гнів, який постійно ховала й придушувала, але той рвався на волю.

– Не дивися так на мене. Ти б мала зрозуміти: це не пекло. Тут демони інші. Ми черпаємо іншу силу. Ходімо, я покажу, де шукати справжні знання, – він взяв свічник до рук і махнув у темряву. Десь там були золотаві гори знань. Карро фиркнула й механічно опустила руку на місце, де раніше висів кинджал. Азол це помітив.

– Сутички між демонами адмірал припиняє відразу, – Карро здалося, що демон навіть затремтів, – і дуже жорстоко. Тут ми не суперники, запам'ятай це.

Словам Азола Карро також не вірила, навіть таким красномовним і начебто щирим. Краще вона запитає у сухопутного адмірала сама, ніж знову покаже обпечену сутність, від якої залишився лише попіл.

– Тут є кілька секцій, – він вказав на написи на полицях. Раніше Карро їх не помічала, тобто взагалі не звернула на них увагу. Її цікавили лише книги. Та й заходити далі було трохи страшнувато. Насправді бібліотека була величезною, і знайти щось без допомоги було складно. – Ті, що обрала ти, дещо інші.

– Чим інші? Тим, що там неправда? – вона скептично хмикнула, але не зупинилася. Азол говорив упевнено, спокійно, в його голосі не було звичної насмішки, як у багатьох інших демонів.

– Тим, що вони написані людиною, а не демоном.

Карро зупинилася, здивовано подивившись на демона.

– Вони не знали, що будують темний бастіон. Вірили, що він подарує їм захист. Але темний бастіон спочатку був запланований як захисна фортеця перед воротами в пекло. Демони не можуть нічого будувати на людській землі, так само як і янголи. Лише людськими руками, лише з їхнього дозволу, навіть якщо він отриманий обманом.

– Тобто, та історія вийшла з-під пера людини, яка не знала, що демони будують темний бастіон?

– До останнього люди не знали, що трапиться. Але нотатки вів демон, один із великих. Він описував кожен крок, як звичайна фортеця ставала темним бастіоном і звідки вони черпали енергію.

Свічка гнала пітьму геть, зловісні тіні розступалися, пропускаючи їх уперед. Карро відчувала тремтіння на кінчиках пальців, їй хотілося схопити ті нотатки, перечитати, а потім порівняти з розділами, написаними рукою людини. Серце сильно калаталося у грудях, таємниче місце все більше захоплювало розум Карро. Лиха доля бути понівеченою гнівом та ненавистю відступала, адже демони тут не злі — розумні, хитрі, талановиті, але не злі, не понівечені пеклом. У якусь мить їй захотілося посміхнутися, але вона стримала губи, показавши лише криву посмішку, повну роздумів та скептицизму.

– Доволі цікаво, – хитнула головою вона.

– Тепер… – серце пропустило удар, – поділися, навіщо тобі печаті янголів? – Азол підніс свічник до її обличчя, і в цьому русі Карро побачила жахливу пастку, з якої не могла втекти. Позаду була в'язка тьма, в якій точно заплутаються руки й ноги, а вона полетить крізь темряву прямо в пекло. Очі Азола були майже людськими, але Карро не забувала, що вони належали демону. У світі свічки він здавався людиною з різкими рисами обличчя, воїном, але не воїном темряви.

– Чула, що янголи часто використовують печаті, щоб покарати демонів. Я вже таке бачила, а тут янголів більше, ніж будь-де, тому хотіла дізнатися про їхні методи.

– Тут вони вбивають, а не накладають печаті. Але ті книги, що ти взяла, також не підходять, – Азол відвернувся. Карро витерла тремтячі губи та доторкнулася до щоки — обличчя було холодним, як і долоні. Її мертвим тілом ходив холод, не було ні тепла, ні життя, лише важке дихання ніби безсмертної істоти й серце, яке ще билося, і буде битися, поки її не вб'ють.

Бібліотека розкривала свої секрети не всім, але Азол знав кожен сантиметр її приміщення. Майже кожну книгу він переглянув і дав оцінку — це коштувало багато того, що не мають люди, – часу. Майже століття. Він тихо ділився секретами свого життя з нею, хоча Карро не прагнула такого. Але демон хотів змусити її говорити правду. Секрет за секрет. Довіра за довіру. Це було логічно, та вони були демонами— забути про темну сутність, свою та чужу, було надто складно.