Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– Ось вони, – Азол підізвав Карро і показав рукою на купу старих книжок. На вишуканих обкладинках лежав пил. – Їх давно ніхто не читав, тому тут такий безлад. Нам ніколи турбуватися про пил, коли за стінами вирують вітри та янголи.

Карро кивнула, розуміючи, про що йдеться, і забрала свічник із рук демона, підійшла ближче. Дорогоцінне каміння грало різними барвами у світлі, коштовні книги з прикрас, золота та срібла, лежали просто на підлозі. Але коли вона підійшла ближче, то помітила любовно розстелений пергамент.

– Ці книги не згорять, вони демонічні, їм страшні тільки руки янголів.

Декілька книг одразу опинилися в її руках. Карро покрутила головою, сподіваючись помітити щось таке, що знову приведе її до скарбів, але їх оточила пітьма. Азол це помітив, але промовчав, знаючи, що наступного разу вона попросить його про допомогу. А Карро прибрала волосся на спину й зачепила ще кілька книжок.

– Мені цього вистачить, – вона віддала йому свічник і усміхнулася. – Тим паче, я не думаю, що Адмірал буде довго чекати, поки я дочитаю книги.

– Тренування почнуться відразу.

– Ось про що й я, – вона на мить заплющила очі. Вперше вона відчувала себе дорослою, розумною, обачливою; образ тієї дівчинки майже зник, зотлів у її душі, розчинився у пітьмі пекла й нарешті відпустив. Образ дівчинки, яка померла і потрапила у пекло. Карро знала, що скоро повернеться до цього й покарає всіх винних, навіть якщо це коштуватиме їй вічного життя.

– Азол?

– Так? – демон підняв брову. Полум’я в його руках рухалося так, ніби танцювало якийсь дивний танець.

– Скільки ти вже тут? – вона нетерпляче подивилася на нього. Напружені м’язи боліли, та вона продовжувала притискати книги до грудей. Тут її знання, тут її свобода.

– Декілька століть, – тихо відповів демон.

– А скільки демонів живе в бастіоні? – прикусивши губу, Карро провела поглядом демона, який швидко знизав плечима й задумався на декілька хвилин.

– Можливо, пару сотень. Я не впевнений.

– І ці пару сотень стримують янголів?

– Вони не поспішають вбивати всіх.

Знову запала тиша, серця билися швидко: Азол щось приховував, і цього точно не було в книжках. Карро тремтіла від страху та невідомості. А темний бастіон був закритий густим молочним туманом і червоним димом, що ходив поміж ними. Всередині бастіону стільки ж таємниць, як і всередині її душі.

Карро повільно кивнула, не розуміючи, кому саме кивала, але книги притиснула ближче до себе й неохоче подивилася на Азола, який стояв майже нерухомо; лише живе полум’я спалахувало в його очах.

– Що ж, дякую, Азоле, за допомогу, – вона уважно прочитала заголовок і провела пальцями по обкладинці.

– Колись я знайду відповіді на всі свої запитання. Де, до речі, Лу? Вона десь тут?

– Ні, сьогодні вона у розвідці.

– Тому тобі стало нудно? – Карро не могла заглибитися в читання, цікавість до Азола зростала. Вони були нетиповими демонами, якимись іншими. –

Я приходжу сюди, коли маю вільний час, – він відсунув стілець і присів біля неї, підчепивши першу-ліпшу книгу з тих, які відібрала для себе Карро. Вона усміхнулася й кивнула.

– Але помітив, що тобі потрібна допомога, – він підморгнув і заглибився в книгу. – Скільки ти вже у пеклі?

Карро подивилася на нього з-під лоба й повільно відповіла, скрізь зуби:

– Я не знаю. Можливо, років десять. Нічого не пам’ятаю.

– А що, тобі навіть не говорили, якою ти була в земному житті?

– Ні. Фаон ніколи не згадував мого минулого. Я не знаю, ким була, – Карро хмикнула.

– Це доволі цікаво. Іноді демони люблять порпатися в чужому минулому.

– Не в моєму випадку, – біль з минулого не відпускав.

Вдавалося забути про нього лише на коротку мить, але він нагадував ту прокляту печать, яку поставили янголи, навіть не пояснивши, що має відбутися: помре вона чи ні. Але вже пройшов деякий час, а вона все ще жива. Янголи не могли помилитися, вони робили це сотні разів. Сотні разів демони помирали у страшних муках, переступивши кордони пекла – ніби горіли зсередини. Проте ділитися з кимось про печать вона не наважилася, й, подивившись на Азола, зрозуміла, що прийняла правильне рішення. Печать має залишитися таємницею, поки вона сама не дізнається правду.

– Хочеш дізнатися більше? – Азол прошепотів своє запитання, нахилившись до неї.

Карро знову подивилася йому в очі й кивнула. Це не було її основною метою, але було б чудово зрозуміти: за що?

– Хотілося, та зараз це не основна мета, – вона усміхнулася своєю улюбленою посмішкою й демонстративно заглибилася в читання. Текст чомусь зливався у чорні плями, від мерехтливого полум’я боліли очі, але вона продовжувала читати, навіть коли від вогню залишилася лише іскра, і відірвалася лише тоді, коли світ занурився в темряву. По тілу пішов холод, крихти тепла та надії відрізала повна темрява. Карро вдивлялася, але не бачила нічого, і від паніки, яка накинула на неї свій плащ, бракувало повітря.