Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– Ти що, боїшся темряви?

Азол був поряд. Це її заспокоїло. Та зізнатися, що демон боїться темряви, у якій живе та якій підкоряється, здавалося абсурдним.

– Ні. Але залишатися з нею сам на сам я ще не готова.

– Краще такого не кажи Лу. Вона обов'язково скористається твоїм страхом.

– А ти ні? – Карро дивилася туди, звідки лунав його голос. Азол через мить підняв руку долонею вгору, і полум'я спалахнуло, освітивши бібліотеку привидів.

– Я тут не для цього, – він похитав головою. – Я тут, щоб уберегти тебе від чудовиськ, що бродять по бастіону.

– Яких чудовиськ? – серце не заспокоювалося, вона хотіла вірити, що це лише жарт.

– Душі загиблих людей, породжені темрявою, гнівом і чорною енергією, стали зовсім не тими, ким мали бути. Вони втратили свої людські тіла й душі. Про це йтиметься далі в книзі. Дочитай принаймні книгу, яку писала людина, а потім ту, що написали демони, і все зрозумієш.

– І вони небезпечні навіть для демонів?

– Особливо для демонів. Для тих, хто зруйнував їхні домівки, осквернив захисну фортецю, у цьому світі нічого не буває просто так. Я вже казав, що її будували люди, тому секрети бастіону ще цікавіші для розгадування. Демони будують просто, а люди... вони вкладають у будівництво душу й силу, – він схопив її за руку, коли вона хотіла взяти з собою книги.

– Не чіпай. На сьогодні вистачить. Залиш їх у темряві.

– Я хотіла дочитати, але вже в кімнаті, – Карро заперечила, але руку більше не простягала. Азол тримав міцно. Він перемістив руку на її лікоть, його зелені очі запалали вогнем, і криво усміхнувшись, потягнув її на вихід.

– Завтра, після тренувань, повернешся. Але не сьогодні.

– А що, чудовиська з’їдять мене? – страх відійшов, і нервовий сміх зірвався з губ.

– Адмірал казав, що тут безпечно.

– Безпечно для демонів, які можуть дати відсіч духам і чудовиськам. А ти навіть не можеш перемогти свою темряву, не кажучи вже про щось могутніше.

– Я не просила зробити мене демоном, щоб перемагати вашу темряву, – не тямлячи, що каже, миттєво відповіла Карро, та відразу прикусила губу, очікуючи.

– Мені вже шкода Адмірала. Хоча його рідко буває шкода. Можливо, саме тут тобі буде легше прийняти свою нову суть, а не відокремлювати її від себе кинджалом.

Карро відвернулася, опустивши голову. Її слова підкреслили майже вічні проблеми. Скільки вона себе пам’ятала, демони прагнули зломити ту частину людської природи, яка міцно, немов паразит, тримала її над пітьмою та силою справжнього демона.

– Ти не перший і не останній демон з такими проблемами. Всюди є виключення, й ми знаємо, як з ними боротися, тому що це вже назавжди, Карро. Ніщо не змінить твою сутність, навіть правда. Ти демон, і з цим доведеться змиритися.

Карро намагалася не слухати демона, хотіла закрити вуха, навіть відрізати йому язика зламаним кинджалом, але мусила визнати, що це правда. В цьому демон не брехав. У неї, крім смерті, немає вибору – або демонічна природа, або смерть. Карро заплющила очі. Азол тримав її так міцно, що вона не боялася впасти.

– Я спробую. Але дай відповідь на ще одне запитання, – благально подивилася вона на демона. Він здавався молодим, але йому було кілька віків, і мудрість його не нагадувала демонічну. Це була стародавня мудрість, повна гіркого досвіду й постійної боротьби.

– Говори.

– Чому ти не розізлився? Де твій гнів, Азол?

– Дівчинко, він його вже давно загубив, – раптово з'явилася Лу, усміхаючись. Вони відразу побачили: її обладунок був залитий кров’ю. Демониця трималася за бік і всміхалася. Карро поспішила до неї, оглядаючи рану. – Скоро заживе, тут нічого страшного. Мені лише потрібен відпочинок, – і в цю мить Лу втратила свідомість.

– Я б так не сказав, – тихо промовив Азол, опускаючись разом із Лу, підтримуючи її голову та тіло. – Карро, поклич Адмірала. Він має знати.

Карро побігла крізь пітьму, точно знаючи, де Адмірал. Її несвідомо вела ця ж сама пітьма. Кроки заповнили майже весь бастіон, і коли вона опинилася перед дверима, які вели до Адмірала, то завмерла. Позаду щось човгало, важко переставляючи ноги… чи лапи. Вона голосно загримала у двері, й дещо збентежений демон дивився на неї з нерозумінням. Якого біса вона тут робить? Але висловився коректно:

– Карро, що трапилося?

– Лу, вона поранена. Азол направив мене до вас.

– Що? – Адмірал визирнув, потім швидко запхав її до себе в кімнату так, що вона навіть сказати нічого не встигла. – Сиди тут. До ранку.

І вибіг. Карро тільки зітхнула й озирнулася. Кімната Адмірала нагадувала її теперішню кімнату: мінімум речей, темні кольори, ніби вони тут гості, а не господарі. Але з урахуванням того, що щось ходить по бастіону, це могло бути правдою. Можливо, це був розіграш чи її фантазія, що підгодувала невидимих чудовиськ і наділила їх силою та міццю. Карро присіла у крісло, відкинулася на спинку і заплющила очі, прислухаючись до звуків: там точно хтось ходив, важко дихав, але до дверей близько не підходив, навіть не проривався, наче боявся перетинати невидимі для її очей кордони. Але чому демони, які билися з янголами, не могли зібратися та не вбити всіх чудовиськ? Карро кортіло повернутися в бібліотеку, забрати книги, вивчити все та отримати відповіді. Можливо, відповіді були простішими, ніж вона вигадала.